Пам'ятати запах Маріуполя
Режисерка Зоя Лактіонова розповідає про свій досвід перебування за кордоном у стані двох реальностей в перші два місяці війни. Документальне есе демонструє взаємодію двох пейзажів в одному просторі відеороботи. Один пейзаж вбирає в себе інший, проте важко зрозуміти, який саме з них виконує цей акт. У фільмі використовуються архівні сімейні фотографії режисерки та тексти, написані в перші тижні війни.
Геополітичний контекст
24-го лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабну війну проти України. Маріуполь, портове індустріальне місто з населенням близько 450 тисяч, з 1-го березня був оточений російськими військами, які активно застосовували всі типи зброї, зокрема авіабомби. Місто було повністю позбавлене зв'язку, електрики, газо- та водопостачання. Також були знищені пожежні станції та серйозно пошкоджені лікарні. Місто перебувало в облозі, і надавати допомогу містян_кам було практично неможливо. Останнім місцем, де точились активні бойові дії, стала територія заводу Азовсталь на лівому березі річки Кальміус. Увесь цей час у бомбосховищах заводу перебували сотні мешкан_ок міста. Після 20 травня територія Маріуполя була повністю окупована, шляхи допомоги містян_кам стали ще більш небезпечними, як і процес документування військових злочинів і порушень прав людини. В окупованому місті немає можливості отримати інформацію про кількість загиблих і поранених, але є підстави вважати, що кількість загиблих серед цивільних під час облоги перевищує 20 тисяч. 90% будинків у місті серйозно пошкоджені, третина не може бути відновлена. Стосовно Маріуполя, так само як стосовно Сараєво й Алеппо, використовують термін «урбіцид» (убивство міста). Приблизно 75% населення міста стали переміщеними особами (в Україні), біженцями (в інших країнах) або були депортовані на територію РФ. Зараз у Маріуполі в умовах гуманітарної катастрофи залишається більше ста тисяч мешкан_ок.
