Кінохроніки замовчуваних досвідів

Newsreel Front – це неформальний колектив спеціаліст_ок із досвідом у теорії та практиці мистецтва. Він розглядає кінохроніки як різновид підривної документальної та есеїстичної кінопрактики, як найціннішу форму політичного кіно. Поєднуючи роботи минулого та творчі ініціативи сьогодення, Newsreel Front намагається заново актуалізувати питання про необхідність ідейної кіножурналістики в різних суспільно-політичних царинах. Будуючи місток між практиками Дзиґи Вертова та кінохроніками 60-х, колектив продовжує ці практики, переосмислюючи мову кінохронік за допомогою технологічних інновацій у кінообладнанні, виробництві та просуванні кіно. Вони зосереджуються на соціальних проблемах, що замовчуються або замало висвітлюються в ЗМІ. Деякі з кінохронік напряму зачіпають проблеми міграції. 

Окрім Кінохроніки 63 – «Потяг тіней», ми хотіли б звернути вашу увагу на Кінохроніку 65 – «У нас забагато різного в серці». За словами член_ок колективу, цей проєкт дає побіжне уявлення про місце, де шукачі притулку щодня – часто безуспішно – намагаються перетнути кордон Євросоюзу, а також про солідарність місцевої спільноти. Ця серія відеофрагментів інтерв’ю з біженцями та людьми навколо, які намагаються допомогти їм у боротьбі, супроводжується буклетом «Клаптики кінохронік», до створення якого долучилися Тара Нажд Ахмаді, Андрея Грибернік, Йошт Франко, Цирил Оберстар та Андрей Шпраг.

У секції есеїв «Клаптики кінохронік» Тара Нажд Ахмаді розмірковує: «Восени 2020, монтуючи кіноесе про безсоння та його соціальний контекст, я побачила фрагмент відео, який Ніка зняла в таборі біженців на кордоні Боснії та Словаччини. У цьому фрагменті чоловік розповідає про своє бажання перетнути кордон, поки інший біженець голить його бороду ножем. Він розповідає про те, як мріє, щоб його прийняли в Європі, про те, як хорватська поліція била його з групою поплічників “наче тварин”, коли вони намагалися перетнути кордон. Він пояснює своє прагнення так: “Я просто хочу дістатися Європи й жити нормально”. Потім він спиняється, і згодом спокійно веде далі: “Тому що я хочу спати, ви розумієте? Я не спав відколи мені було 20. Моя єдина мрія – виспатися”. Решта його промови перетворюється на поезію з рефреном: “тому що я хочу спати”. Можна так багато сказати про системну жорстокість, що змушує його страждати, про травму, з якою він стикається день у день, про тяжке життя без вигод і піклування, про поліцію, кордони, війни, бідність, але все ж таки цей мігрант вирішує висловити пережите через бажання бачити сни. Мирний сон – це осердя того, що він вважає своїм утраченим правом. Він утримується від додаткових слів про всю глибину лиха, яке він переживає. Він просто хоче спати». 

Йошт Франко заглиблюється в контекст одного з відео Кінохроніки 65: «15 липня 2020 року, близько опівдня, поліція в повній амуніції для розгону протестів оточила самоорганізований табір біженців неподалік від містечка Велика Кладуша та проїхалася бульдозером по пожитках шукачів притулку. Їхні намети, ковдри, спальні мішки й інші речі зібрали у величезну купу й підпалили. Біженці не виглядали здивованими чи засмученими через таку жорстокість держави й пишалися, що примудрилися сховати та вберегти дещо з майна – або підібрати й підлатати згодом. Серед іншого була колода гральних карт, яку кілька пакистанців витягли з під недогорілих наметів і саморобних житл. “Піки, трефи, бубни, чирви… Королеви, королі, тузи. Але тут – ми всі джокери, блазні…” – каже Мухаммед, сміючись над порятованим набутком». 

У Кінохроніці 65 один із головних героїв Зіед сказав приголомшливу річ: «Я колонізую вас шльопанцями». І, як Андрея Грибернік зауважує в тексті про цю кінохроніку, ця фраза викриває набагато серйозніші проблеми, ніж колоніальна історія Європи: «Таким чином він просто підсумував трагедію людей, які через певні політики ЄС застрягли на своєму шляху, босі та приречені нидіти на кордонах, де принципи некровлади, як її визначає Мбембе, або механізми танатополітики, як називає це явище Агамбен, реалізуються нині в найжорстокішій формі. Замість колишнього колоніального принципу експлуатації, який ще передбачав контроль над експлуатованими, сподіваючись отримати від цього економічну вигоду, тепер тут практикують виключенням певних частин населення, особливо населення, яке є переміщеним і непотрібним суспільству, наче ті шльопанці, що аж ніяк не годяться для колонізації Європи. З історичного погляду, європейський расизм, як стверджує Балібар, ґрунтується на двох механізмах – колоніалізмі та антисемітизмі. Європейські колоніальні сили черпали вагому частину економічного прогресу зі своїх колоній, де вони експлуатували і ресурси, і робочу силу. Водночас, вони поширювали свій культурний вплив на всі континенти. Європейська історія також заплямована образами концентраційних таборів, де систематично вбивали колишніх громадян_ок, позбавлених спершу громадянських прав і прав людини, а потім і самого життя. Це минуле є неймовірно близьким, якщо ми думаємо, що процес деколонізації в сенсі виведення адміністративного та військового апарату з колоній почав відбуватися більш інтенсивно лише після Другої світової війни, тоді як у культурній та економічній царині питання колонізації економічно сильнішими країнами донині залишається нагальним і болючим. Отже, напевно, доречніше говорити не про деколонізацію після Другої світової війни, а радше про трансформацію колонізаційних процесів, що замість політичної царини стали проявлятися в царині економіки. Серед нас усе ще живуть деякі з тих людей, що особисто пережили депортацію та ув’язнення в концентраційних таборах.

Ця історія жива, як і загроза її поширення Європою – про це свідчить підйом та відродження ісламофобських і ксенофобських настроїв, посилення націоналістичних рухів. У центрі цих процесів – образ біженця, мігранта, який з 2015 року інтенсивніше, ніж раніше, наповнює медійні простори. Цей образ спотворений, стереотипний, це образ брудного й неосвіченого бороданя, терориста. Зв’язок між біжен_ками або мігрант_ками та тероризмом насправді розкриває, як пояснює Нейл, дві головні проблеми сучасної національної держави: її неспроможність забезпечити права всім її мешкан_кам і неефективність, безпорадність її боротьби з тероризмом. Таким чином, образ шукач_ок притулку є дзеркалом для західної цивілізації та її невдалих історичних проєктів, таких як універсальні права людини, ефективність міжнародного втручання тощо. Ба більше, біжен_ки нині нагадують про колоніальну провину Європи, що невідчепно переслідує нас».

Ми настійно рекомендуємо глибше зануритись у важливу роботу Newsreel Front, що висвітлює різноманітні соціальні проблеми, і особливо проблему міграції.