«Пурпурове море»: розповідаючи власну історію

Розмова з Амель Аль-Закут

Розмовляла Іра Танцюра

Мені вдалося побачити цей фільм через глобальну пандемію, коли більшість фестивалів перейшли в онлайн і відкрили свої програми для глядач_ок у всьому світі. Я була дуже вражена політичною позиційністю висловлювання, оскільки не часто таке зустрічала в документальному кіно. Я дуже вдячна за можливість показати ваш фільм нашій аудиторії та хотіла запитати, чи було складно знайти майданчик для його показів? Іноді кіноіндустрія більше уваги приділяє красивій візуальній репрезентації, при цьому менше зважаючи на важливість наративів, які стрічки зачіпають. 

Я рада, що «Пурпурове море» потрапило в програму вашого фестивалю. Наша перша прем’єра відбулась у рамках Берлінале, але потім у стрічки були здебільшого онлайн-покази. І це досить складно, коли ти не бачиш аудиторію, не маєш змоги відповісти на її запитання й постійно відчуваєш цю дистанцію. Звук є дуже важливим для цього фільму, і за умови онлайн-показів ти не знаєш, чи можуть люди почути його сповна – так, як він був задуманий. Я змогла подивитись «Пурпурове море» в кінотеатрі тільки за рік після початку пандемії в Гамбурзі. Було таке враження, що я почула його вперше. Але також я рада, що фільм став доступний широкому загалу онлайн. 

Мене також цікавить, як сприймали візуальну форму фільму, і чи виникали через це труднощі з показами?

Авжеж, було кілька відмов, із яких ми зрозуміли, що фестивалям не подобається фокус нашого висловлювання. Абстрактна картинка занадто дратувала деяких фестивальних програмер_ок, і це, ймовірно, призводило до відмов. Однак тема стрічки також становила проблему – деякі фестивалі вважали, що тема біжен_ок вже достатньо представлена, але, на мій погляд, вона аж ніяк не втратила своєї актуальності. Візуальна форма роботи відкрила нам шлях до артхаусних та експериментальних кіномайданчиків. Зрештою, покази «Пурпурового моря» відбувалися на різних платформах.

У фільмі ти досить роздратована людьми, що фільмували тебе на камеру. Я хотіла поговорити про дискурс, який медіа створюють навколо теми міграції, та як це впливає на соціальні й державні політики. Яким чином ми можемо впливати на те, щоб у цьому процесі зберігалась емпатичність і людяність?

Медійні наративи сильно вплинули на кожен аспект соціального сприйняття, а також на мистецьку сцену та кіно. Я приїхала до Німеччини в 2015 році та дивилась новини, як і всі навколо, і чула ці дуже спрощені й обмежені наративи, які створювали медіа. Було тільки два види репрезентації залежно від ЗМІ – загарбники або жертви обставин. Проте людські історії неможливо об’єднати в один наратив: триста п’ятнадцять осіб, які були зі мною в одному човні, могли би розповісти зовсім різні історії. Дехто були змушені виїхати навіть не з політичних мотивів. І відтворення цих насильницьких зображень також є проблемою. Вони показують людей у біді й потім поширюють ці картинки всюди. Одного разу мені здалося, що я побачила себе в одному відео на YouTube – і вжахнулася. Виявилося, що це була не я, а люди, які були поряд зі мною в той день, але така практика позбавляє тебе гідності. У цей момент ти переживаєш дуже травматичний досвід, і подібна репрезентація додає ще один вимір до цієї травми. Згодом медіа інвестують у цю травму з метою або показати свою пласку емпатію, або навіть використати ці відео для просування небезпечних повісток. І от саме перспектива людини, що розповідає власну історію, була частиною, якої мені бракувало. Зібравши весь цей матеріал, я замовила агентству Архітектурної криміналістики фільм-розслідування, який допоміг з’ясувати, що трапилося насправді. А втім, розповісти історію з особистої перспективи в «Пурпуровому морі» було також надзвичайно важливо, і жодна з цих перспектив не перекреслює важливість іншої.

Агентство Архітектурної криміналістики працювало саме над цим кейсом?

Так, їм вдалося віднайти різні свідчення та відеозаписи серед волонтер_ок. Також люди, які намагалися допомогти іншим у морі, зараз перебувають під слідством, а деякі понесли адміністративну відповідальність. Волонтер_ок і рибалок із Греції та Туреччини було засуджено, частину судових позовів проти них досі відкрито. Тому часто люди бояться допомогти, бо можуть зазнати судового переслідування. Важливою частиною роботи агентства Архітектурної криміналістики було висвітлення всіх цих історій.

Яким був твій шлях після подій, зображених у фільмі? Я знаю, яким може бути виснажливим досвід міграції, і кожен шлях відрізняється багатошаровістю дискримінацій. Чи допоміг би тобі статус тимчасового захисту (хоч ми усвідомлюємо, що й ця процедура не ідеальна та має багато вад), але, можливо, якісь процеси могли б спроститися? 

Так, звичайно, це допомогло б. Але найбільшу небезпеку я вбачаю в тому, що люди в біді відчувають, що з ними вчиняють несправедливо, та починають порівнювати себе з іншими людьми в біді. Мій шлях із Греції був простішим, ніж шлях, який використовують люди зараз, адже після того, як ми дісталися Греції, відбулось засідання, на якому вони [домовленість між Євросоюзом і Туреччиною – прим. ред.] вирішили закрити кордони для всіх, – і тоді їх перетин значно ускладнився. У мій час це було більш організовано: ми пересувалися від кордону до кордону в автобусах, у супроводі поліції, де вони брали відбитки пальців. Однак це теж надзвичайно непростий шлях. Я пригадую, як один поліцейський постійно намагався ставити мені різні запитання, аби переконатися, що я сирійка, бо він десь почув, як я розмовляю англійською, – і це було очевидним перевищенням його службових повноважень. Так чи інакше, ти максимально незахищен_а від такого досвіду. Надання статусу тимчасового захисту дуже допомагає, але я живу в Німеччині й знаю про випадки дискримінації щодо людей із України, які відбуваються саме зараз. 

Ще одна річ, із якою стикаються люди після отримання документів, – це неможливість знайти роботу, яка б відповідала їхнім професійним навичкам, та примус обирати малооплачувану роботу. Я би хотіла запитати, чи більша видимість твоєї історії допомогла знайти більше можливостей?

Я завжди працювала як художниця-фрілансерка, тому завжди була поза цією системою. Я досі навчаюся, тому в мене не було досвіду пошуку роботи. Але дуже багато людей стикалися з труднощами. Наприклад, аби продовжити кар’єру лікаря, ти маєш пройти довгий процес додаткових підготовчих тренінгів або навіть знову розпочати навчання, і це дуже складний процес.

Чи можеш ти трохи більше розповісти про свої творчі проєкти й теми, які зараз досліджуєш?

Я навчаюсь в Академії образотворчих мистецтв у Лейпцигу за спеціальністю медіамистецтво. Я працюю здебільшого з кіно, але також зацікавлена і в інших формах, зокрема інсталяції. Я також створюю ляльок і використовую їх у фільмі, над яким зараз працюю. Він зовсім інакший, аніж «Пурпурове море». Робота над «Пурпуровим морем» була чудовим, але дуже виснажливим досвідом, і тому я хочу трохи від нього дистанціюватися. У моєму поточному проєкті я можу бути більш вільною та творчою, тому що працюю з ляльками, а не з людьми. Це також політичне висловлювання, як і «Пурпурове море», але я не говорю в ньому про себе так відверто. Я багато працюю з пам’яттю та переміщеною пам’яттю, а також зі зв’язками між новими місцями й сильними спогадами. Використовувати пам’ять як простір у собі – це те, що мене найбільше зараз цікавить. 

Звучить надзвичайно цікаво, я б хотіла колись побачити цей фільм. І якщо ми вже говоримо про спогади, ми назвали нашу програму «Коли вдома заквітнуть дерева», щоб звернути увагу на ці зв’язки з такими тонкими спогадами про дім, як смаки, звуки та запахи. Чи буде в тебе колись можливість повернутися до своїх дерев?

Проблема в тому, що моїх дерев уже немає. Країни, за якою я так сумую, не існує. Це те, що я постійно чую від своїх батьків, які все ще живуть у Сирії. Це зовсім інша країна, більш фашистська. Все те, проти чого ми боролися під час революції, лиш у стократ зміцніло. І те, що зараз відбувається в Україні, також впливає на цю ситуацію, і не тільки в Сирії, а й по всьому світу. Я дуже сумую за деревами, але тими, які я можу пригадати. Багато людей розповідали, що після війни вони втратили певні спогади, а інші спогади стали сильнішими. Це трапилось і зі мною, коли дуже давній дитячий спогад став постійним, а інші просто зникли. Повернутись у своє дитинство було б чудово, але цього місця більше не існує. Я дуже боюся повертатися зараз, поготів із донькою, не можу уявити, як можна її виховати там. Коли я бачу фото з України, постійно думаю про те, наскільки це складно – покинути домівку та повернутися до неї вщент зруйнованої. Звичайно, все можна відбудувати та навіть зробити ще кращим, але щось важливіше за каміння вже навіки втрачене – і це дуже боляче.