Про спогади, повернення та зцілення

Розмова з Анірбаном Дутта та Кірті Коул

Говорила Катерина Бабич

катя: Перш за все, хочу подякувати Вам за фільм. Він сповнений для мене великого сенсу. Я й сама пройшла процес переміщення, тому багато чого добре розумію. Одразу ж відгукнувся момент, коли Ви кажете: «Складалося враження, що ми повернемося за два-три місяці», – а потім виявилося, що ви провели далеко від дому понад 20 років. Гадаю, чимало мігрант_ок, біжен_ок і переміщених осіб розуміють цей досвід. Хочу запитати Вас про сприйняття часу, як воно змінювалося? І як щодо планування наперед?

Кірті: Спершу ми ще сподівалися на поліпшення ситуації, адже йти було просто нікуди. Ми з родиною зо два тижні обговорювали своє рішення. Але зрештою в останній момент таки поїхали: щойно комендантську годину скасували десь на пів годинки чи сорок п’ять хвилин, ми ризикнули. Думали, нас не буде кілька тижнів, ну щонайбільше місяців, – але місяці перетворювалися на роки, і от я змогла повернутись аж за дві декади, та й той візит був дуже короткий. Відтоді я приїжджала декілька разів, і щоразу ненадовго. За тридцять років я все ж таки змирилася з тим, що вже не зможу повернутися. Думаю, мій зв’язок із тим місцем і досі глибокий – воно живе в моїй пам’яті, я його частина, я лишаюся кашміркою. Це зараз мені легко казати, але ще кілька років тому на подібні запитання розповіла би про травматичність болю і страждань людини, змушеної покинути свій дім, вирваної з нього. Проте, гадаю, за ці роки я зцілилася, а ще дозволила собі дивитися вперед, а інакше так і жила б минулим. Чимало людей теж так зробили, тому що Кашмір був для них єдиним домом. Делі та Джамму дали нам притулок, але дім – це лише Кашмір.

катя: Власне, Ви вже відповіли на одне з моїх наступних запитань про сприйняття концепції дому. Як різні покоління Вашої родини визначають для себе дім?

Кірті: Для мене, моїх батьків, і навіть для дідуся, який помер, поки ми були в Делі, дім – це завжди Кашмір. Чітко пам’ятаю, як усього за кілька років до смерті він постійно згадував свою кімнату на другому поверсі. Постійно повторював: «Хочу у свою кімнату». А для моїх дітей дім – це Делі. Вони знають, що я себе ототожнюю з Кашміром. В Анірбана міцний зв’язок із Західною Бенгалією, точніше, з Колкатою, але діти виховувалися в Делі й достеменно познайомитися з кашмірською культурою та мовою на відстані не могли. Так і послаблюється зв’язок із місцем, зникає відчуття спільноти, притаманне людині, яка там зростає. Щоби побудувати навколо простору свою ідентичність, треба сприймати його цілісно як фізично, так і емоційно, ментально, політично, культурно.

катя: До речі, щодо пам’яті й емоційного простору. Як Ви почувалися, коли вперше приїхали в Кашмір після довгої відсутності? Чи впізнали його, чи роки все значно змінили?

Кірті: Я вперше повернулася в Кашмір 1997 року у складі невеликої знімальної групи документального фільму. На той момент ситуація все ще була дуже політично нестабільною, але через повернення я почувалася піднесено. Проте щойно вийшла з літака, одразу захотіла повернутися в Делі, у повітрі  стояла напруга. Наче нічого й не трапилося, а важкість і тиша відчувались так виразно, що просто хотілося поїхати. Зрештою я таки лишилася. Приємно було спілкуватися рідною мовою. Увесь час пригадувала Кашмір свого дитинства – надзвичайно мальовничий і красивий. У юні роки я часто сиділа на березі озера Дал. Більше ніде й ніколи не відчувала такого спокою. Всі мої нечисленні подорожі після того мали допомогти або щось забути, або щось пробачити – собі й іншим. Іноді ми вважаємо інших відповідальними за те, що трапилося з нами, але примиритися зі своїм минулим і жити далі – це теж процес, без нього ніяк. Мені допомогла одна важлива техніка – записати все, що трапилося перед самим від’їздом. Щоправда, я змогла це зробити лише за двадцять п’ять років, але це стало свого роду розв’язкою, допомогло закрити тему як книжку й відкласти її. І книжка ця залишається поряд у вільному доступі, її можна почитати коли завгодно, але щоби перейти до іншої, цю все ж таки необхідно закрити. Не можна ж знову і знову перечитувати ту саму. Спогади, за які ми тримаємося, можуть пригнічувати, а можуть вивільнити силу – але потрібно зробити вибір: або прекрасні згадки про дитинство, або спогади про переміщення. Усе це особистий досвід, пережитий в тому самому місці, але тільки нам вирішувати, що залишити, а чого позбутися, – заради власного блага. Я свій вибір зробила – знайшла баланс, за якого не затираю глибоких дитячих спогадів, та все ж намагаюсь існувати тут і зараз і втримувати ці два елементи одночасно. Думаю, це допомогло мені вижити й зберегти спокій, а ще не передати травму своїм дітям. Що ми розповідаємо їм? І як говорити про реальність і про те, що з нами сталося, без упередження (а сталося ж дещо вкрай неприємне)? На ці запитання важко відповісти. Але насильство набуває різних форм – не лише фізичної, як-от убивство чи поранення, – це ще й те, що люди носять у серці й голові.

катя: То фільм просто допоміг Вам відпустити все й більше за нього не триматися? Чи все ж таки це скоріше зізнання в любові до свого дому, рідних вулиць, простору? Що Ви можете сказати про фільм у цьому контексті?

Кірті: Це Анірбан хотів зняти фільм. Скоріш за все, він хотів, щоб діти розуміли своє походження. Обоє були дуже маленькі, синові тоді було щось близько десяти, а доньці – десь сім років. Не сказала б, що фільм допомагав відпускати, навпаки, коли почалися зйомки, я знову вловила деякі зв’язки. Перша зустріч із сусідами, після стількох років, була дуже емоційною. У такі моменти я починала вірити, що надія ще є. Що люди все ж здатні якось подолати кордони раси, релігії… Проте тим часом конфлікт триває і спричиняє відповідні труднощі. Я повернулася з тієї подорожі дуже засмучена. Уперше знову опинилась у тому будинку, і на мене ніби зійшло розуміння: моє життя там завершено. Глибоко в думках ще корінилося сподівання, ну а раптом ми зможемо повернутися в той будинок (от ми приїхали знімати, а він і досі стоїть!). Я навіть заявила родині, що можу податися на роботу в старій школі. Звичайно, план був малоймовірним, до того ж, жодних гарантій безпеки. 

У дитинстві однією з моїх мрій був ставок із ліліями в нашому великому саду. Я й досі тримаю в голові цей ставочок. І все думаю, може колись поїду-таки з великого міста і знайду місцину, чимось схожу на Кашмір, і там нарешті розіб’ю свій ставок із ліліями. Сподіваюсь і хочу вірити, що так і буде.

Анірбан: Ідея фільму прийшла до мене, коли я проводив семінар для молоді в кашмірському університеті. На той час сім’я Кірті не бачила свого будинку вже двадцять років. Я вперше взяв ключі у сусід_ки, відчинив двері й увійшов у будинок, навіть раніше за будь-кого з родини Кірті. Я відчув химерну порожнечу, а ще міцний зв’язок її родини й наших дітей із тим місцем. Діти цікавилися кашмірською спадщиною, тож мені здалося, їм буде важливо побачити це місце. Я хотів написати дітям своєрідний лист про їхнє прабатьківське коріння. Хотів задокументувати історії спільноти, що на той час геть не розповідалися. Мій фільм – дуже просто подана особиста оповідь. Спочатку я не планував фільму, в мене не було ресурсів на великий проєкт – ми знімали лише кілька днів під час відпустки. 

Я хотів повернутись у будинок і познімати ще, але це було занадто дорого, до того ж, тепер його продали, і він уже повністю змінився. Проте фільм залишається таким собі «сімейним альбомом». Я завжди відчував міцний зв’язок із корінням і прагнув того самого для дітей. На щастя, вони володіють обома мовами, як і ми. А ще вони цінують свою різнорідну культурну спадщину. Суть не у привілеях чи меншовартості, а в тому, що в усіх нас є коріння, і що дуже важливо тримати зв’язок із локальним у так званому «глобалізованому» світі.

катя: Отже, це був лист Вашим дітям про їхнє коріння і спадщину, і Ви хочете, щоб вони мали зв’язок із тими просторами й історією. Проте я хотіла б запитати дещо про ширший контекст. Ми знаємо, що Велика Британія зробила свій внесок у конфлікт. Як ви обговорюєте колоніальне минуле, його вплив на ваше покоління і ваших дітей, щоб і навчати їх, і в той же час не передавати родову травму?

Анірбан: Розподіл Індії на Індійський Союз і Пакистан у 1947 році торкнувся всього субконтиненту. Чимало сучасних проблем Південної Азії – теж наслідки того розподілу. Я намагаюсь усвідомлювати численні наративи конфлікту, а ще вислуховувати різні точки зору й розуміти складність. Немає більш чи менш достовірних історій. Як режисер і як людина, я поважаю різні погляди: кожен актуальний по-своєму. Тому, гадаю, мист_киням необхідно створювати простір, де є місце різним наративам.  Підхід із дітьми не надто відрізняється – я просто намагаюся розповідати їм історії, а вони вже мають сформувати власну думку й розуміння контексту, з якого й самі походять. У Кірті дуже сильний зв’язок із домом, оскільки вона довго мешкала в одному й тому ж будинку. Я ж виховувався в родині, де батька кожні три роки переводили з однієї частини Індії в іншу. Тому дому в мене ніколи не було. Він змінювався кожні два-три роки. Тому домом для мене була мова, їжа, затишок ліжка, у якому я спав, – але ж це не була фізична конструкція. Я хочу передати дітям ідею, що хай би де у світі ми не були, наш дім там, де наше коріння; там, звідки ми походимо. Вона актуальна й для будь-якої мистецької роботи, а особливо кіно – твір має давати певне відчуття приналежності. Американська триактна структура кіновиробництва не підходить. Як створити кінематографічні форми, історії або ж не-історії, що кинуть виклик односторонній оповіді? Завжди має лунати декілька голосів. Фільми з Індії, України, Північної Африки та арабського світу мають звучати різноголосо та подавати відмінні точки зору. Кіновиробництво не може просто виокремлювати історії й при цьому забувати про людей. Політична ворожнеча створює бінарність – це найбільша проблема. Не можна змушувати одну спільноту боротися з іншою, ніби це щось вирішить. Мені завжди здавалося, що єдиний притомний спосіб розв’язання конфлікту – створення платформи для особистого контакту. У Південній Азії ми вже побачили ненависть у політичному обігу. Стратегія протидії цьому полягає в народженні діалогу, де вона не передаватиметься від покоління до покоління. Коли ж є стільки ненависті, шанси на мир мізерні.

Кірті: Я б ще дещо хотіла додати. Зрештою, напевне, всі люди переживають дещо подібні емоції – чи то любов, чи то ненависть, чи то злість, чи то психологічні травми. Випадки бувають різні, проте власна травма дає можливість зрозуміти й почуття людини з іншої частини планети, яка пройшла через те саме. Якщо ж весь час триматися за підвищену тривожність і гнів, на що ми перетворимося? Говорити, звісно, легко, і я розумію, що позбутися гніву, коли переживаєш дуже травматичний досвід, непросто, адже і злість, і відчуття втрати тут є абсолютно закономірними. Проте, якщо гарненько поміркувати, немає жодного сенсу триматися за гнів і передавати його подальшому поколінню. Око за око за око – так і весь світ осліпне, і вже точно можна забути про рух уперед. Ми дуже обережно розмовляємо з дітьми про теми, дотичні до політичних конфронтацій, адже так легко перекрутити інформацію чи показати її однобоко, якщо говорити без уваги та контексту. Байдуже, яку ситуацію описуєш, політичну чи соціальну. У контексті Кашміру, їм важливо розуміти, звідки вони походять. Проте ми не хочемо формувати їхнє бачення розповідями, як усе було жахливо, адже це вплине на їхнє ставлення до своєї спадщини, здатність товаришувати. У зонах конфліктів це питання завжди чутливе. До таких історій потрібно ставитися з турботою. Я маю говорити дітям правду, але водночас і не виносити оцінних суджень, що перекривали б їхнє мислення до повної неспроможності думати самостійно. Не обов’язково забувати, але якщо дозволити собі прощати, на важкому досвіді можна вибудувати силу й надію; тільки так можна рухатися далі.