Про перетин кордонів, досвід ВПО та силу документалістики

Розмова з Ануною Букія

Говорила Женя Перуцька

Передусім хочу подякувати тобі за надзвичайний фільм. Думаю, він знайде відгук у багатьох людей з України. І те, що це твоя особиста історія, а не просто чергова відзнята деінде віддалена подія, робить його надзвичайно потужним.

Дякую, це дуже зворушливо. Я рада, що мій фільм і досі потрібний і деякі глядач_ки навіть передивляються його.

Напевне, він знаходить відгук в аудиторії, бо люди й тепер переживають те, про що йдеться в «Я перепливла Інгурі», але мені дуже шкода, що комусь доводиться знову через усе це проходити. Мабуть, мій фільм тепер розуміє більше людей із нашого регіону, ніж будь-коли, адже війна і страждання торкнулися вже майже всіх.

Щоразу, повертаючись у зону конфлікту, я вважала за потрібне перевірити той дев’ятикілометровий кордон, і от якось відчула, що там щось змінилося. Решту  блокпостів почали закривати, а отже посилювався російський контроль, поглиблювалася ізоляція регіону та розрив між окупованими й неокупованими частинами країни. Це все сталося незабаром після того, як я закінчила знімати. Тож це були мої останні кадри з тієї місцевості.

Спершу я була дуже сердита через те, що люди ігнорували справжні проблеми, пов’язані з війною, зонами конфлікту, внутрішньо переміщеними особами, що вони були байдужі до людського болю й лиха, а натомість надто переймалися політиками і скороминущими ситуаціями. Для нас уже тоді настав час глибше осмислити своє минуле, війну, саме існування, якість свого життя. Та ми всіляко уникали цих тем, замість визнати їх нагальність і заговорити про них уголос. Я відчувала не тільки гнів, а й шок, нерозуміння, подив і багато іншого — і мені здається, що всі ці емоції змусили мене домагатися змін.

Тіло розкривало приховану правду: виявилося, що я мушу чимало перебороти, навіть попри те, що мені дуже пощастило мати сім’ю, яка прийняла та пережила війну в якнайрозумніший спосіб. Ми інтегрувалися в суспільство, в якому опинилися, замість ізолюватися від нього і обмежувати коло контактів лише тими, хто теж пережили війну. Мама створила середовище, сповнене мистецтва та навчальної діяльності, і ми — я та мої брати — були дуже зайняті різними видами творчості. Вона намагалася зберегти наш сухумський спосіб життя, та ще й збагатити його.

Я залишалася авторкою протягом усього процесу зйомок, фільмувала життя інших, але, звичайно ж,  була ще й частиною своєї спільноти, з якою поділяла колективний біль, історичне походження й культурну спадщину. Це був сторонній погляд не сторонньої людини.

Від початку у фільмі все ж мало йтися про інших. Себе я не знімала. Проте деякі важливі моменти власного досвіду фіксувала, бо мені хотілося ліпше зрозуміти себе після зйомок. Та зрештою стало очевидно, що насправді фільм про мене й мою сім’ю — та й інші подібні родини. І я мала це прийняти, хоча було й нелегко.

До того ж, я не відчуваю ненависті чи презирства до протилежної сторони конфлікту і,здається, саме завдяки цьому я спромоглася залишитися людиною й по можливості зберегти нейтралітет як авторка. Я безмірно співчуваю іншим жертвам війни. Я можу їх зрозуміти, і в ті часи теж була цілком цього свідома.

Ти попрацювала над фільмом, побачила результат, маєш змогу спілкуватися з іншими режисер_ками. Після цього всього, чи вважаєш ти, що документальне кіно може по-справжньому вплинути на реальність збройного конфлікту?

Хороше запитання, я й сама зараз часто собі його ставлю як візуальна дослідниця. Коротка відповідь: так, і навіть більше, ніж будь-яка інша форма художнього вираження.

Я багато років спостерігала за російською агресією у власному регіоні, а крім того досліджувала візуальні матеріали та історії війн XIX та XX століть. Так от, я думаю, що нинішня війна дуже відрізняється від решти. По-перше, і це найголовніше, — вона відбувається “наживо”. Дані подаються безперервно і звідусіль, у реальному часі. Люди транслюють дуже багато різноманітної інформації у формі фото, відео та інших візуальних медіа. Цю війну висвітлюють абсолютно різні категорії: фотограф_ки, незалежні художни_ці, режисер_ки, інтернет-персони, просто громадян_ки. І, звичайно ж, мають місце як прямі реакції, так і прямі впливи.

Проте перед кожн_ою оповідач_кою завжди постає чимало труднощів. Ледь не найважче для автор_ки за таких обставин — не піддаватися націоналістичному почуттю. По-друге, межу між емоційним станом і об’єктивною реальністю розмиває життя під обстрілами і страх померти або, що ще гірше, втратити близьких. І ще одне: не виключений вплив обачної воєнної пропаганди. Спершу вона потрібна для виживання, але пізніше її наслідки можуть датися взнаки. Труднощів дуже й дуже багато.

Повертаючись до запитання, я вважаю, що жоден інший вид візуальних медіа не дав би мені такого впливу на аудиторію, як це кіно. Мені й нині здається, що цю історію все ж таки почули і що мій досвід не був марним.

Ти підтримуєш зв’язок із тими, кого знімала? Чи цікавишся їхньою подальшою долею? Щось чути від них?

Я вважаю, що ми зняли цей фільм усі разом.

Провідники [допомагають нелегально перетнути кордон — ред.], наприклад, і досі тепло ставляться до фільму. Вони щасливі, що ми разом спричинили невеликі зрушення у своєму суспільстві.

Родина, яку я знімала, — це мої хороші, дуже близькі друзі.

Для мене вкрай важливо, щоби попри всю тяжкість становища у їхньому житті все ж було якомога більше стабільності. Покоління матері й батька ще мало більш-менш стале життя. Їхні сім’ї мали доступ до освіти, до них завжди зазирало чимало цікавих людей, їм відкривалися різноманітні можливості. А от їхні діти вже не можуть так жити. Мусять і далі виборювати ліпше життя.

Те саме можу сказати і про свою родину. Психологічні наслідки воєнного минулого можуть заскочити щомиті. Просто підтримувати тіло живим недостатньо.

В одному зі своїх інтерв’ю ти згадуєш, що під час збройного конфлікту перед кожною людиною постають особисті психологічні виклики. Звичайно ж, під час роботи над документальним фільмом тебе вони теж спіткали. Наскільки чітко ти тоді розуміла свої внутрішні цілі, чи відчуваєш ти прогрес у їх досягненні? Чи вирішено якісь внутрішні завдання станом на зараз?

Взагалі спочатку мій фільм мав бути про жінок, які перетинають річку Інгурі, і про хоробрих людей, одягнених у чорне, яких я багато років спостерігала на так званому кордоні на мості Інгурі.

ЗМІ або просто ігнорували їх, або примудрялися розповісти про них у найбільш принизливий спосіб. Я поставила собі за мету показати їхні невидимі й невизнані історії війни. Тоді я не розуміла, що створюю фільм і про свою родину, і про себе теж. Не уявляла, наскільки вагомим цей процес стане саме для мене. Особисті цілі почали виринати одна за одною під час зйомок, але я відокремлювала їх від робочого процесу і ще не знала, що зі мною відбувається щось дуже важливе. Напевне, це все ховалося десь глибоко в моєму тілі і в голові. Я ж бо проголосила себе «сильною людиною», мовляв травму я вже подолала і тепер більше говорю й думаю про інших жертв війни. Я й не знала, що все ще несла ту ношу. Ні разу не зазирнула в себе достатньо глибоко, щоб це помітити.

Зараз я розумію, що під час зйомок і до них я невпинно лізла проти рожна і процес створення фільму нарешті поставив крапку. Після його виходу я більше так не робила. Я й гадки не мала, що всі мої попередні дії та рішення призведуть до створення фільму, а той стане частиною мого самопізнання та зцілення. Якщо вдуматися, той момент був надзвичайно важливим у формуванні мого теперішнього «я».

Я змирилася з тим, що людина проходить різні фази, тож із часом виникатимуть нові запитання й контексти, і відповідей буде обмаль. Певні соціальні ситуації можуть зачіпати щось таке, що нагромаджуєш у собі і сама про це не знаєш. Війна триває, і поразки можна зазнати в будь-яку мить — таке ставалося і з найсильнішими.

Як ВПО і як людина, яка не лише пережила війну, а й працювала над цією темою, як ти сприймаєш свій життєвий досвід? Це запитання прозвучить наївно, але чи хотіла б ти якимось чарівним чином позбутися його травматичної частини, якби це було можливо?

Я давно над цим міркую, і досі не маю відповіді. Оскільки цей досвід нікуди не зникає, його неможливо трансформувати, допоки не визнаєш. На той час мені було чотири з половиною роки, думаю, в такому віці переживати війну легше; дорослим це дається тяжче. Проте не впевнена. Більшість людей усе ж воліють не стикатися зі своїми травмами віч-на-віч. Легше жити в ілюзіях.

Не знаю точно відколи, та я маю звичку досліджувати себе як стороння спостерігачка. Завдяки цій практиці мої емоції і дії стали щирішими. Я відчувала, що краще зрозуміти свою підсвідомість мені допоможе “сирий” матеріал.