«Співчуття й повага до всього живого, до всіх земних створінь – це єдина «сила», якої потрібно прагнути»

Розмова з Касею Герц

Говорило ґео

Найперше я хотіло б подякувати вам за ваш активізм і за цей фільм як спробу зберегти й передати історії шукачок притулку, які пережили насилля під час перетину польсько-білоруського кордону минулого року, адже нині у глобальному інформаційному полі ця тема зійшла на маргінес. Розкажіть, будь ласка, яка зараз ситуація у Біловежжі?

Перш за все маю сказати, що до зафільмованих подій я жодного разу не була задіяна у прямому активізмі, і мені досі трохи дивно асоціювати себе з таким визначенням. Як і чимало місцевого населення, я долучилася до надання гуманітарної допомоги вже через те, що просто більше нíкому було це робити. Ми відчували моральний обов’язок і звичайне людське співчуття. Але без наслідків не обійшлося. Ми не мали ні фізичних, ні психологічних навичок роботи за таких обставин. Щонайменше півроку я не брала безпосередньої участі в порятунку людей на кордоні. Я була емоційно розчавлена й виснажена, а моє особисте життя розвалилося – частково й через цю ситуацію. Тож майже на цілий рік я відлучилася від процесу. Навесні уряд завершив будівництво стіни/огорожі в надії утримати людей від перетину кордону. Звичайно ж, це не допомогло. Перетин триває, але тепер ще вищою ціною, адже у спробі перестрибнути паркан або зробити підкоп люди ризикують отримати навіть більші фізичні ушкодження. Часто це жінки, діти й підлітки, а також вагітні. Нещодавно Grupa Granica оприлюднила нові повідомлення про травми, яких зазнали мігрантки.

Криза триває, але люди втомлюються про неї слухати. Природно, війна в Україні й загрози економіці відвертають увагу загалу. На кордоні досі не існує жодної гуманітарної організації, що могла б надавати допомогу, хоча режим закритої зони, впроваджений державою, закінчився кілька місяців тому.

Якщо повернутися до початку, що вас спонукало долучитися до цієї активістської спільноти? Якими були ваші активістські будні? Наскільки події в Біловежжі змінили ваше життя/світогляд?

Як я вже казала, я не те щоб «долучилася» до Grupa Granica. Ми всі просто жили в тому районі, і все, так би мовити, склалося само собою. Почала надходити інформація про людей, які потребували допомоги, а на декого ми просто натикалися під час буденних прогулянок у лісі. Не лишалося нічого іншого, як самоорганізуватися й об’єднати зусилля, щоб створити більшу структуру. А тоді утворилася Grupa Granica, до неї входили громадські організації та люди з попереднім досвідом роботи з міграцією та гуманітарною підтримкою, а ще деякі активіст_ки й ми, місцеві. Структура була необхідна, бо працювати поодинці було занадто ризиковано. Але, правду сказати, всі все одно вчились у процесі, і перш ніж утворилася функціональна система, було зроблено чимало помилок. Ми мусили одне одному довіряти. Мене просто вражає те, чого низова громадська організація, утворена незнайомими одне з одним людьми, спромоглася досягти в такі короткі терміни й за абсолютно жахливих, гнітючих обставин.

Наші будні минали в очікуванні й готовності до «дзвінка». Потрібно було добре орієнтуватися на місцевості, розумітися в потребах і ризиках, а також у питаннях безпеки, щоб не наражати на завеликий ризик ні себе, ні людей. Спершу ми всі були надзвичайно імпульсивні, рвалися бігти на допомогу негайно, без належної підготовки, а від цього іноді більше шкоди, ніж користі. Дуже важливо зберігати спокій, добре готуватися, мати під рукою всі необхідні інструменти, не забувати відпочивати, а ще мати підтримку. Звісно, не завжди все це можливо. Або ж, скажімо, просто надходить забагато дзвінків одночасно – і от уже доводиться приймати рішення, кому зараз допомога потрібна найбільше, а хто може почекати трохи довше. Потрібно спиратись і на те, як у цей момент почуваєтеся ви самі.

Ці події докорінно змінили моє життя. Насправді я дуже вдячна за досвід, хоч він і був травматичним і абсолютно зайвим із погляду тих, хто страждає. Цього ніколи не мало трапитися, це масовий злочин. Проте я так багато дізналася про себе й людство загалом, що, здається, з цим знанням я чіткіше бачу, що важливо для мене у власній роботі, яких відносин я прагну з іншими, на що спроможна; у які цінності я щиро вірю та як вони мають визначати мій шлях. А ще мені зустрілося чимало фантастичних людей, і інколи зв’язки були надзвичайно глибокими; просто на моїх очах траплялися моменти істини; тілом проносилися шалені емоції – переважно страх і любов, але також багато гніву, трохи радості, суму, виснаження, а іноді й збайдужіння. Ці досвіди й правда озброїли мене таким знанням, якого я ніколи не сподівалася, а тим паче в лісі, куди зазвичай перебираються, щоб пожити ближче до природи, у тихому, мирному й не надто людному місці.

Мені здається, що частково ваш фільм є спробою впоратися з цим травматичним досвідом, осмислити події, спробувати знайти зцілення… Тому мені цікаво, коли у вас виникла потреба фільмувати ці події? Як ви наважились і що вас мотивувало продовжувати? Коли виникла ідея змонтувати спогади та свідчення у фільм?

Я знімала разом із колишнім партнером. Оскільки ми жили там і обоє знімали кіно, то відчули своєрідний обов’язок задокументувати все, що відбувалося. Усе сталося природно. Не скажу, що планувала перетворити матеріал на повноцінний фільм, скоріше як очевидиця подій намагалася сфокусуватися на створенні архіву на майбутнє для інших та себе самої. Власне, там чимало людей знімало, але інших матеріалів я не бачила. Також я намагалася зберегти подробиці, які з часом зникли б із моєї пам’яті, можливо, щоб пізніше щось із них створити. Але я не мала на думці нічого конкретного. Усе відчувалося абсолютно випадковим і сюрреалістичним, немовби ми були на якомусь кошмарному знімальному майданчику, може, в межах якогось соціального експерименту. Чесно кажучи, повірити в усе чи проаналізувати в режимі реального часу було неможливо, тому фільмування як таке ще й давало нам відчуття контролю, а може навіть і мети. От ми не мали медичних навичок, щоб допомагати людям, зате принаймні могли документувати те, що відбувається, поки самі носили їм воду й одяг. Якби ж я більше зосередилась і на документуванні себе та людей навколо – друзів, їхнього емоційного стану! Моїм матеріалам цього бракує (звісно, не з нарцисичних міркувань, радше для нас самих – щоб чітко бачити, що сталось і як це вплинуло на нас). А ще я не впевнена, чи фільм направду допомагає мені впоратися з травмою – хіба певним чином, але цього явно недостатньо. І ці події можна прочитати лише в один спосіб, але ми знали це й раніше – що співчуття й повага до всього живого, до всіх земних створінь – це єдина «сила», якої потрібно прагнути.

Я просто вирішила зняти «щось», а не документалку. Міркування були десь такі: о’кей, переглядаємо матеріали, складаємо докупи, а там подивимося. Я намагалася розглядати процес монтажу як своєрідне повернення у спогади, тому й не прагнула створити сюжетну лінію з оповіддю, за якою слідуватиме глядачка. Фільм радше мав бути прямим плином споминів, що формують цю фрагментовану і, здавалося б, випадкову композицію сцен, моментів, зустрічей, звуків, флешбеків. Я хотіла змонтувати все так, як є в моїй голові. Тому, можливо, в цьому сенсі я зробила фільм у першу чергу для себе, а не для глядачок, адже його може бути важкувато дивитися. Але також мені здається, що не потрібний сюжет, щоб розпізнати, відчути та пережити емоції. Я люблю хаос і не люблю нічого пояснювати, вимога навести лад завжди мене знуджує. Тому, можливо, згодом це перетвориться на щось більше, наприклад, повнометражний фільм.

Часто в документальних фільмах, що оповідають про дуже травматичний досвід, зображують людські страждання чи моменти сильної емоційної/фізичної вразливості протагоністок як вони є. Розкажіть, чому вам було важливо показати такі потужні, але водночас травматичні кадри? І як ви осмислювали цей аспект кіновиробництва з етичної/активістської/практичної позиції?

По-перше, я втратила здатність об’єктивно оцінювати, що визначає «травматичність» кадрів. Якщо чесно, я вже й не знаю. Коли бачиш багато страждань, набуваєш стійкості. Спершу це захисна реакція, а далі стан уже стає звичним і ти ніби втрачаєш чутливість. Тому я навіть не думала, що сцени, які я включила у фільм, насправді аж такі травматичні, там же немає трупів і крові. Мабуть, вони шокують, але так я зараз почуваюся. Окрім того, це ж правда, реальність отак і виглядає, то навіщо ж позбавляти інших можливості її бачити – пом’якшувати щось чи робити необтяжливим? Документальні фільми й існують для того, щоб показати людям деякі сторони реальності, здатні змінити їхнє сприйняття світу та інших; додати їм співчуття, допитливості, терпимості, усвідомленості; сколихнути їх, зворушити, змусити щось відчути. Гадаю, саме тому нам і треба ризикувати, бути незахищеними. І, як я вже казала, було б добре додати більше матеріалів про реальний вплив цих подій на активісток і волонтерок, їхній психічний та емоційний стан, як це їх приголомшило й чого вартувало. А особливо щодо місцевих, адже вони не могли піти, коли заманеться, на відміну від більшості активісток, які періодично приходили допомагати.

У стрічці дуже помітно, як ви «вростали» в історії та життя ваших протагоністок, наскільки ставали емоційно залученими в їхні долі. Скажіть, як у вас складалися стосунки з вашими героїнями на час фільмування подій і після? Чи щось відомо про їхню подальшу долю?

Зв’язок ґрунтується переважно на спільному травматичному досвіді. У лісі ми зустрічаємося з незнайомицями, але мусимо негайно й повністю довіритись одне одному. Їхнє життя часто залежить від твоїх рішень, тому вони стають залежними від тебе задля виживання, а ти, своєю чергою, береш їхнє життя у свої руки. У такі моменти відчуваєш жахливий обсяг відповідальності, але також і турботу. Водночас, сповнюєшся страхом і примиренням. Але якщо в подібних випадках є нагода провести разом більше часу й пізнати цих людей трохи краще, зв’язок поглиблюється. Якщо ти готова, вони захочуть розкритися, випустити трохи напруги, поділитися історіями. І, звичайно ж, тобі хочеться побачити все з їхньої точки зору, почути їхню історію – і тоді ти певним чином перебираєш їхній досвід на себе. Мені видається, що дружба, сформована на такому підґрунті, – на все життя.

Нур, одна з протагоністок фільму, тепер мені як донька; я полюбила її з найпершої миті, і з часом почуття лише міцнішало. І вона сказала мені те саме; це був один із найпрекрасніших досвідів за все моє життя. Ми з нею й досі маємо близький зв’язок, як і з багатьма іншими «людьми з лісу». Але вона дуже особлива для мене. Я просто повірити не могла, наскільки вона мудра, емоційно зріла й емпатична у своєму юному віці, і як вона думала про інших, навіть коли її власне життя було в небезпеці. Власне, основним мотивом створення цього фільму для мене було показати, як можна лишатися людяними, вразливими й сильними навіть у найбільш дегуманізуючих обставинах. А ще – як важливо слухати одне одного, направду прислухатися, без осуду й без навішування ярликів на всіх і все. А не нажахано замикатися від міфологізованих «інших». Мої протагоніст_ки тепер у безпеці, і я дуже за них тішуся.

Чи  переосмислили житель_ки Польщі ту складну ситуацію, що відбулася минулого року на кордоні з Білоруссю, після повномасштабного вторгнення Росії до України? Чи змінилися суспільні настрої стосовно шукач_ок притулку, після того як Польща так охоче надала прихисток сотням тисяч українських біжен_ок?

Складно сказати. Схоже, що медійна пропаганда просуває концепцію нелегальної навали небезпечних економічних мігрант_ок на польський кордон і польські служби. Ідея про те, що переважно це роблять молоді чоловіки, а серед них, вірогідно, й терористи, і досі має доволі сильний вплив на громадську думку. Прикордонна територія була закрита для ЗМІ майже рік, тому просто нікому було показувати правду. На щастя, переважно завдяки роботі Grupa Granica й інших незалежних груп та осіб, матеріали та інформація про ситуацію все ж доходила до зацікавлених осіб, тож тривалий час вдавалося надавати ефективну допомогу. Я точно не знаю охоплення цієї інформації – який відсоток поля_чок знає, що трапилось і продовжує відбуватися на східному кордоні, але думаю, що зараз більшість уже поінформована. Якщо порівнювати з випадком України, то незабаром після початку [повномасштабної – прим.авт.] війни я вирушила на кордон, до Перемишля, щоб познімати для деяких ЗМІ. Це було щойно після отриманого досвіду в лісі. І от там я побачила, як тисячі людей вільно проходять через кордон, чекають на станціях у спеціально підготовлених залах; їх привозили на автобусах, приватних авто. Ті ж самі служби, що викидали людей назад у холодний ліс на «нашому» кордоні, тепер зустрічали родини з обіймами, усмішками та їжею. В одному з готелів, де ми ночували, я навіть перекинулася кількома словами зі службов_ицями, які щойно повернулися з роботи в Біловежжі. Мені це просто на голову не налазило. І тут же я бачила студент_ок і небілих людей не українського походження, які намагалися покинути Україну, і говорила з деякими з них. Зазвичай це були люди з Африки, Індії та Середнього Сходу. Вони годинами чекали в окремих чергах. Щойно вони перетинали кордон, ніхто й не квапився їм допомагати. Вони спали на вулиці в очікуванні на бодай якийсь транспорт і гуманітарну допомогу. Я бачила це сама й чула багато розповідей. Проте я сподіваюся, що польське суспільство зараз більше відкривається до інших, попри наші власні травми та страхи поколінь, навіть наполовину не пропрацьовані на сьогодні; гадаю, далі нема куди тягнути, і вибору в нас немає. Ситуація у світі, особливо кліматична катастрофа, енергетична криза, військові конфлікти – усе це вимагає від нас зміни способу мислення й життя. Час відмовлятися від євроцентричного підходу відгородження себе від «інших», при цьому використовуючи їхні ресурси на власну користь. Треба вчитися ділитися, співпрацювати одне з одним і бути терпимими, приймати наші розбіжності. Інакше не вижити. У лісах насправді є чого повчитися. У природних лісах 😉