Про замовчуваний досвід палестин_ок і відчування несказанного у кіно

Розмова з Парі Аль-Калькілі

Говорив Тімур Воркуль

Яка ваша перспектива як режисерки 10 років після того, як було створено «Лють черепахи»? Що ви відчуваєте, переглядаючи цей фільм? 

Мені все ще подобаються мої кінематографічні рішення відносно візуальної мови. Наприклад, простір, що нагадував сцену, де ми з батьком розмовляли, або наші рішення щодо процесу монтажу, коли ми використовували фрагментарний монтаж і ніби перестрибували з одного місця до іншого. Але все ж таки я відчуваю дивну відчуженість до того моменту, коли я конфліктувала з батьком у фільмі. Хоча я мало знала про нашу сімейну історію, його досвід жорстокості сильно вплинув на мене. Коли я дивлюсь цей фільм зараз, мене вражає, як я змогла знайти кінематографічну мову, яка дозволила мені виразити мовчання щодо його травматичного минулого й прогалини в історії. 

Під час зйомок, коли ви ставили всі ці нагальні запитання, чи змогли ви все ж таки отримати необхідні вам відповіді від вашого батька? 

У фільмі можна побачити, що я не отримала всі відповіді на мої запитання від батька. Він почувався роздратованим через те, що я так мало знала про історію нашої родини. В той же час, саме він цією історією не ділився. Кінематографічний наратив виростав із конфлікту між батьком і донькою. Напруга, яку відчуває глядач, змушує усвідомити, що багато речей, пов’язаних із травматичними досвідами, залишаються невисловленими. Я часто замислювалась, чи він справді забув своє травматичне минуле у вигнанні та досвід тортур, чи свідомо вирішив не повертатися в це місце у своїй пам’яті. Для мене краса кіно в тому, щоб створювати простір, коли ти глибоко відчуваєш непроговорене, але при цьому не маєш напряму це артикулювати. Кіно дає сприйняти біль іншого через відчуття. Сім’ї, в якомусь сенсі, поділяють цю динаміку, подібну до динаміки закоханих: щось залишається невисловленим, але бажання пізнати одне одного переважає. Не знаю, як можна любити когось, коли ви не можете навіть поговорити одне з одним. Я вважаю, що акт створення цього фільму, коли ми ставили запитання, не могли порозумітися, завдавали одне одному болю, але все ж намагалися зрозуміти одне одного, наші історії, наші страждання, є актом любові.  

Це прекрасне визначення любові. І навіть якщо ваш фільм описував специфічну історію вашого батька та ваших стосунків, я все ще міг співвіднести мій персональний досвід і цю динаміку дітей та батьків. Як цей фільм вплинув на ваші відносини з батьком? 

Для мого батька створення цього фільму означало, що хтось нарешті почує історію його життя. Це людська потреба – щоб тебе вислухали та почули. Водночас, це колективний палестинський досвід невизнання народу, який переживає вигнання, втрату власності та структурне насильство до сьогодні. Палестинці в Німеччині змушені мовчати та зазнають дискурсивного насильства через упереджену політику пам’яті Німеччини. Я не хочу надто романтизувати створення цього фільму. Тим не менш, перегляд фільму в кінотеатрі з глядачами дав йому в цей момент та відрізок часу враження, що люди нарешті слухали історію його життя та виражали емпатію.

Ви одразу перейшли до моменту, про який я хотів поговорити зараз. Антипалестинський расизм – новий термін, який використовують палестинські активісти. Спікери воркшопу, в якому я брав участь, пояснили, що ця концепція особливо продиктована неспроможністю Німеччини подолати комплекс провини за Голокост і направити його натомість на палестинців. Чи це відгукується у вас? 

Я також погоджуюсь із цим, радше новим, терміном «антипалестинський расизм». Питання в тому, що відрізняє його від інших форм расизму. І правда, палестинці в Німеччині стикаються з особливою формою расизму, пов’язаною з політикою пам’яті Німеччини. Незважаючи на порушення міжнародного права, які Ізраїль вчиняє проти палестинців, Ангела Меркель заявляє, що відданість державі Ізраїль відповідає міркуванням державності та державним інтересам Німеччини. Антипалестинський расизм також змінився з плином часу. Після атаки під час Олімпійських ігор у 1972 році всі палестинські організації та партії були заборонені. Сотні палестинців депортували за одну ніч. Окрім того, палестинці зазнали переслідування та допитів із боку німецьких секретних служб. Сімдесяті роки були особливо важким періодом репресій палестинського руху спротиву та будь-яких інших форм палестинського політичного активізму. Я не можу охопити всі хвилі антипалестинського расизму в Німеччині, але можу точно сказати, що він існує в різноманітті форм. Наприклад, цього року ми хотіли вшанувати пам’ять дня Накба 15-го травня. Декілька судів Берліна офіційно заборонили проведення заходів зі вшанування пам’яті в публічних місцях. У заяві поліції стверджувалося, що молоді палестинці відомі своєю агресивною та насильницькою поведінкою на демонстраціях. Те, що сталося, було фактом передчасного осуду, німецькою ми називаємо це «volausheilende Verurteilung». Ще до того, як відбулися демонстрації, палестинцям говорили, що вони завжди поводяться агресивно та вчиняють насильство. Так працює расистський троп об’єднання різних людей в однорідну групу. Це одна з ознак того, як працює антипалестинський расизм у Німеччині.

Враховуючи всі складні обставини та замовчування Німеччиною палестинського досвіду, чи можу я запитати, які ваші стосунки з Німеччиною?

Ну, я виросла, розмовляючи німецькою мовою. Я відвідувала німецькі школи, німецький університет. Крім того, тут почалося моє професійне життя. Я сильно пов’язана з Німеччиною. Водночас, я пережила замовчування палестинських наративів та історії, а також дискримінацію мене як палестинки, жінки з іншим кольором шкіри, та мусульманки. Ці переживання насправді викликають відчуження. Проте Берлін залишається моєю домівкою. Моя задача щодня полягає в тому, щоб створити простір і стосунки, які зможуть дати мені відчуття дому, незважаючи на відчуття відчуженості, яке я маю.

Як ви справляєтесь із травматичним болем від того, що вашого батька змусили виїхати, певно, ви також його відчуваєте? 

Тут точно присутня міжпоколіннєва травма. Навіть якщо ти сам не пережив цю травму, ти відчуваєш біль, коли ростеш поряд із травмованою людиною, коли живеш із його/її мовчанням і неспроможністю поставитись до тебе як до дитини. Отже, у мене є зв’язок із цією раною мого батька. Як я справляюсь? Я пишу та знімаю фільми про це. 

Давайте поговоримо про те, як прийняли фільм. Як його сприйняли в Палестині? 

Ми показували його двічі. Одного разу в кінотеатрі в Рамаллі, і також у кінотеатрі в Дженіні. Я відчувала, що тут фільм сприймають інакше, ніж в інших країнах. Із деяких питань і коментарів від аудиторії я відчула, що вони не могли повністю зрозуміти досвід батька в екзилі та страждання під час вигнання. Звичайно, насильство на території Палестини під військовою окупацією є неймовірно жорстоким. Нічні рейди солдатів, можливість бути заарештованим, якщо ти не здійснив жодного злочину. Вас можуть посадити під адміністративний арешт, і ви навіть не дізнаєтесь причину арешту. Свавільне вбивство дітей чи будь-кого іншого ізраїльськими військовими під час військової окупації. Ступінь структурного насильства є крайнім. У Газі рівень насильства з боку держави Ізраїль, від якого люди страждають, є надто високим. У Газі більше немає місця для гідного життя. Тим не менш, біль, який відчувають палестинці у вигнанні, є іншим видом болю. Гноблення палестинців у німецькому вигнанні здійснюється на іншому рівні. Це також проникає в тіло та психіку. Як можна порівняти ці види страждання чи болю? Неможливо створити ієрархію болю. У Лівані також є палестинці, які поколіннями живуть у негідних умовах у таборах для біженців без громадянства та прав людини.

Отже, як фільм сприйняла палестинська громада в Німеччині, і загалом німецьке суспільство?

Ми отримали дуже позитивні відгуки. Подібно до того, що ви сказали раніше, багато людей, навіть якщо вони не були палестинцями та походили з іншого середовища, все одно могли глибоко зрозуміти теми конфліктів, невисловленостей і непорозумінь у родині. Були, наприклад, літні німці, які народилися близько 40-х років і могли ідентифікувати себе з моїм персонажем. Вони казали: «Як дочка, ви ставите запитання, які я б хотіла поставити своїм батькам, але я ніколи цього не робила». Завжди цікаво спостерігати, хто з ким ідентифікував себе. Навіть молодші люди, які мали міграцію у власній чи сімейній історії, могли б зрозуміти почуття мого батька як аутсайдера в Німеччині. У палестинській громаді було багато людей мого покоління, які також походили з подібної плеяди, маючи батька палестинця та матір німкеню. Вони могли багато в чому зрозуміти цю динаміку сили, яка була присутня в сім’ї, і те, як батьки не могли розповісти свою історію дітям.

Перш ніж ми завершимо, над якими проєктами ви працюєте зараз? 

Я працюю над новим фільмом-есе про візуальну репрезентацію палестинців у Німеччині. Наразі можу сказати тільки це. 

Я з нетерпінням чекаю на цей проєкт. Дякую за це чудове інтерв’ю!