Після 24 лютого ми всі почали жити в новій реальності, яку сформувала повномасштабна війна Росії проти України. Тепер плин нашого часу визначають «прильоти», повітряні тривоги, комендантські години, а віднедавна й блекаути. Життя людей та всіх інших істот стало гранично вразливим. У руїнах зникають міста й села, гинуть цілі екосистеми. А тисячі житель_ок України (часто разом із тваринами й рослинами) змушені тікати від війни в інші міста, регіони та країни. На знак солідарності з кожною людиною, кожною живою істотою, що втратила чи була змушена покинути власний дім через небезпеку, ми вирішили присвятити єдину цьогоріч програму «Фільми» темі міграції в умовах збройних конфліктів.

Як феміністичний колектив, ми закликаємо солідаризуватися між/з дискримінованими групами. Тому для нас важливо показати стрічки, в яких режисер_ки говорили би про власний досвід міграції, або їхній творчий задум був би максимально нестигматизуючим/неекзотизуючим. Ми вважаємо, що ця солідарність неможлива без усебічного критичного осмислення систем пригнічення (таких як колоніалізм, патріархат, капіталізм і т.д.) та владних ієрархій. Тому кожен фільм у цій програмі є нашою спробою поговорити про складні, часто замовчувані теми, наприклад, біо- та некрополітику ЄС/Заходу щодо біжен_ок під час хвиль міграції другої половини 2010-х і початку 2020-х років; апартеїд палестин_ок та осадницький колоніалізм держави Ізраїль; показову бездіяльність міжнародної спільноти щодо загарбницьких війн, які проводила Росія потягом 1990–2020-х років; роль колоніального минулого у збройних конфліктах та етнічних чистках у Південній та Південно-Східній Азії, на Близькому Сході.

Програма налічує 8 фільмів, які ми впорядкували для перегляду так, аби вони складалися в одну метаісторію про втрату домівки й довгий шлях назад до рідного краю. Першим ми пропонуємо подивитися фільм «Пам’ятати запах Маріуполя» Зої Лактіонової, а за ним – «My Favorite Job, 2022» Сашка Протяга. Картина Зої Лактіонової – подорож авторки спогадами про рідне місто, що переплелися з жахливими картинами війни. Історія волонтерів і волонтерок, яку зафільмував Сашко Протяг, показує, як сміливість і низова самоорганізація рятують життя там, де це здавалося неможливим. Обидві роботи є рефлексіями режисер_ок про втрату рідного для них Маріуполя, окупованого Росією навесні 2022 року.

Далі рекомендуємо продовжити фільмами «Кінохроніка 63 – Потяг тіней» словенського колективу Кінохроніки, «Пурпурове море» Амель Аль-Закут і Халеда Абд-аль-Уахеда та «Краєвид жаху» Касі Герц. Автор_ки відеоесею «Потяг тіней» розмірковують про етичність кінематографу крізь історію взаємозв’язків залізниць і міграцій із кіно. У своїй роботі Амель Аль-Закут поєднує хроніку власного досвіду міграції Середземним морем із роздумами про вразливість життя, стосунки з чоловіком і дегуманізуючу природу сучасних медіа. Кася Герц зафільмувала історії біжен_ок, яким, попри нелюдські умови та насильство, вдалося вижити на кордоні між Білоруссю та Польщею наприкінці 2021 року. Кожна з цих стрічок показує, якою небезпечною, часом смертельно, може бути дорога шукач_ок притулку.

Потім зверніть увагу на фільми «Я перепливла Інгурі» Ануни Букія, «Лють черепахи» Парі Аль-Калькілі. Разом із геро_їнями своєї стрічки, Ануна перетинає кордон із окупованою РФ Абхазією та стає свідкою наслідків війни, яких зазнало її рідне місто Сухумі. Парі Аль-Калькілі через історію своєї палестинської родини показує, якою руйнівною може бути травма вимушеного переселення.

Завершити цю кіноподорож ми хочемо стрічкою Анірбана Дутти «Провулок центральної телефонної станції, 5». Якщо два попередні фільми описують подорож до окупованого дому сповненою розчаруванням і смутком, то історія родини Коул, яку в мандрівці супроводжує режисер, пронизана крихким сподіванням повернути собі спогади про дім, примиритися з болем від його втрати.

Ми назвали програму «Коли вдома заквітнуть дерева», бо віримо, що у кожному місці залишаються сили для відновлення. І як пагони дерев, відчуття дому проросте і розквітне знову, попри усі спроби його знищити. Ми мріємо, щоб усі, хто прагнуть повернутися, знову побачили цей квіт.