Єдиний спосіб вижити – це покладатися на наші спільноти

Розмова з Сарою Вайлі про кіно, інвалідність та силу спільнот.
Розмовляла Іра Танцюра

Медитація спротиву є своєрідним маніфестом кріп-часу. Які концепції, позиції та перспективи довкола інвалідності також вас надихають?

Більшість свого життя я були людиною без інвалідності, а потім, за останнє десятиліття, я сильно захворіли. І що далі погіршувався мій стан, то більше я читали і занурювались у тему справедливих підходів до інвалідності. Кілька творів, які я читали під час роботи над «Медитацією спротиву», багато в чому сформували мої погляди та втілились у творчій практиці. Мене дуже надихнула книга «Теорія хворої жінки» Джоани Хедви. Я завжди були політично ангажованими та активно залученими у вуличний протестний активізм, у тому числі як організатор_ка, і раптом ця діяльність стала для мене недоступною. Я були прикуті до ліжка та не могли виходити з дому. Тому питання про те, як залишатися активними й залученими, коли не можеш встати з ліжка, є центральним у моїй творчості. 

На читацькій групі я також прочитали книгу Health Communism¹ Арті Вірканта та Беатріс Адлер-Болтон. Вона порушує питання: якщо багато з нас прагнуть антикапіталістичного світу і хочуть системної революції, чому люди з інвалідністю не в центрі цих процесів? Багато людей з інвалідністю вже живуть поза капіталістичними нормами й розглядаються як «надлишкова» верства населення, і їхній досвід може бути корисним. Ці дві книги дали мені абсолютно новий погляд на інвалідність як на простір можливостей, а не обмеження, що забирає в мене, прикутої до ліжка людини, багато ресурсів.

Потім, читаючи Елісон Кафер, я дізнались про ідею кріп-часу і про те, що люди з інвалідністю функціонують в іншому часовому вимірі, який часто є нелінійним і існує поза капіталістичним і продуктивним часом. Особисто я переживали цей психоделічний досвід, лежачи в ліжку й відчуваючи, що час рухається дуже, дуже повільно, але водночас, парадоксальним чином, дуже швидко. Тож мене захопила концепція кріп-часу, коли люди з інвалідністю вже живуть поза лінійною капіталістичною реальністю і уявляють собі нові способи існування.

Ось ці ідеї із сучасного дискурсу про інвалідність вплинули на мене найбільше під час створення цього фільму.

В описі «Медитації спротиву» є згадка про те, що він проявлений вручну екологічним способом. Чи можете розповісти трохи про те, що включає в себе цей процес?

Я розпочали цей проект на семінарі з екологічної обробки плівки у Ванкувері, з чудовою місцевою експериментальною кіногрупою Xinema. Екологічний спосіб обробки означає, що ви не використовуєте звичні хімічні проявники, які є досить токсичними, а замість цього використовуєте органічні, нетоксичні матеріали, наприклад, рослини. Ми використовували для проявлення плівки кульбаби, різні бур’яни та квіти, а потім соду, вітамін С і екологічний фіксаж. Це нетоксичний процес, ручна робота. Для мене, людини, чутливої до хімічних речовин і хворої, важливо мати можливість проявляти свої роботу в нетоксичний спосіб. І до того ж потім не залишається всіх тих хімічних відходів, які потрібно утилізувати. Це дуже цікаве поєднання у способі обробці плівки екологічної усвідомленості і врахування потреб людей з інвалідністю. До того ж із текстурами, зернистістю та подряпинами, які утворюються на плівці в процесі — це ще й дуже естетично.

Екологічний спосіб проявлення також означає, що плівку не надсилають до лабораторії, натомість доводиться витрачати час, щоб обробити її самостійно. Для мене це також перегукується з концепцією кріп-часу в тому сенсі, що ви свідомо закладаєте багато часу на проявку та рухаєтесь повільно в цьому процесі.

У ваших фільмах важливу роль часто відіграє звернення до спогадів і архівів, як-от фіксація особистих досвідів у «Медитації спротиву», робота з родинними та національними архівами, яку ви здійснили, щоб розповісти історію свого двоюрідного дядька Джо Воллеса в «Більш сяючій сфері», або меморіалізація у вигляді саду, що присвячена ув’язненим жінкам, які втратили свої життя за ґратами, з фільму «Колектив саду». Чому тема архівування та збереження спогадів є особливо важливою?

Я люблю займатися архівними дослідженнями. Якби я не пішли в кіношколу, то вибрали б спеціальність «архівна справа». Для мене є щось магічне в тому, щоб зайти в архів і шукати історії, медіазаписи та фізичні речі. Фільм «Більш сяюча сфера» був архівним проєктом про давно втраченого члена родини з батьківської сторони. Я майже нічого не знали про цю частину своєї родини, бо мене виховувала мама. Тож це була подорож самопізнання через архів і відкриття Джо Воллеса, неймовірно цікавого комуністичного поета, який був політичним в’язнем у Канаді. Я вирушили в подорож Канадою від Галіфакса до Торонто й Ванкувера, щоб дізнатися про його історію. У фільмі вона набула форми «спекулятивного архіву» — своєрідної реконструкції, — оскільки не було жодного збереженого архівного фільму про нього.

«Колектив саду» також ґрунтується на архівах. Він містить особисті архіви та фотографії жінок, які були в ув’язненні і входять до Меморіального колективу жіночої в’язниці, створеного на противагу державному архіву, який зробив із цієї в’язниці сенсаціоналізовану атракцію для туристів.

Я думаю, що в моїй роботі є дві основні теми. Якби не інвалідність, я б і далі робили більш політичні роботи, пов’язані з архівами, а зараз я рухаюся в іншому напрямку, фокусуючись у своїх фільмах на інвалідності та хронічних захворюваннях. Я б хотіли зняти фільм, який би поєднував інвалідність та архівну роботу. Але тут варто зазначити, що архіви дуже рідко пристосовані для людей з інвалідністю, а подекуди просто недоступні. З цією темою дуже багато працює Disability Archives Lab у Монреалі. Тому що забезпечення доступності архівів є надзвичайно важливим для того, щоб з’являлося більше архівіст_ок з інвалідністю та було якомога краще збережено історії людей з інвалідністю.

У своєму фільмі «Більш сяюча сфера» ви згадуєте, що ідеї, які більше не загрожують владі, отримують своє місце в архівах. Чи вважаєте ви, що в Канаді є певні питання, які все ще не архівуються й замовчуються?

Безумовно, і «Більш сяюча сфера», іі «Колектив саду» порушують це питання — що включається в офіційні архіви держави-колонізатора й чому. Фільм «Колектив саду» створено разом з Меморіальним колективом жіночої в’язниці — групою жінок, які раніше були ув’язнені в першій федеральній жіночій в’язниці Канади. Вона має довгу й жорстоку історію, і багато жінок зазнали там жахливого поводження. Зрештою, через ці проблеми в’язницю й закрили. Ці жінки намагаються створити меморіальний сад на честь своїх загиблих сестер на ділянці, яка десятиліттями стояла пусткою, і їм це дається надзвичайно важко. Держава, місто Кінгстон і університет, що стоїть поблизу, чинили опір їхнім намаганням ушанувати пам’ять ув’язнених жінок і визнати те, що вони пережили в цій в’язниці. Це був зумисно аболіціоністський фільм, який зосереджувався не на тому, чому ці жінки потрапили до в’язниці, а радше на тому, чому вони тепер намагаються залишити спогади про цей досвід. Чому це так важливо? Багато жінок скажуть, що це тому, що умови у в’язницях Канади не поліпшилися, і таке жорстоке поводження все ще є в Канаді актуальною проблемою, яка непропорційно сильно впливає на жінок корінних народів.

У «Більш сяючій сфері» Джо Воллес пише, що він усе ще вірить у майбутнє, навіть якщо бачить його крізь вікно в’язниці. У нинішній ситуації, коли ми є свідками кількох воєн і геноцидів, консервативних поворотів і обмеження навіть мінімального прогресивного законодавства, чи можете ви сказати, що маєте впевненість у майбутньому?

Незважаючи на те, що ситуація виглядає безрадісною, мене дуже надихають організатори руху за справедливість для людей з інвалідністю та самі люди з інвалідністю, які продовжують піклуватися одне про одних. Мережі взаємодопомоги, що розвинулися на початку пандемії, існують і досі, та й боротьба з COVID-19 все ще триває. Існує ціла мережа підтримки, маскові блоки та групи, де ми по черзі піклуємося одне про одного, коли маємо на це кошти, час і «ложки». Єдиний спосіб вижити — це покладатися не на державу, а на наші спільноти та мережі, щоб піклуватися одне про одних. Це стало для мене величезним уроком, тому що тепер, маючи інвалідність, я маю й певні потреби, які не можу задовільнити самі, тож мушу покладатися на інших. Натомість я також навчились піклуватися про інших людей з інвалідністю, підтримувати їх.  Я вважаю, що інвалідність є взаємозалежною за своєю суттю і також викриває хибність індивідуалізованого неоліберального способу життя, де від нас усіх очікують, що ми будемо дбати про себе самостійно, а наше здоров’я є особистою, а не соціальною відповідальністю. Крім того, справедливі підходи до інвалідності навчили мене, що всі напрями нашої боротьби взаємопов’язані, як, наприклад, у випадку неймовірного об’єднання Crips for Esims for Gaza.

Також я дуже вдячні своїй онлайн-спільноті людей з інвалідністю, яку я знайшли, і багатьом дружбам, які почались у соціальних мережах і допомогли відчути кріп-солідарність, а також, що мій досвід важливий. Ця неймовірна спільнота допомогла так широко розповсюдити мій маленький фільм, і я завжди буду за це вдячними.

1. На Заході комуністичні ідеї часто пов’язують із загальним доступом до медичної допомоги, соціального житла та справедливої заробітної плати, а також репресивними діями урядів щодо людей, що сповідували ці погляди. У постсоціалістичних країнах спадщини комунізму були складними — з багатьма історіями репресій, імперіалізму та травмами поколінь. Розглядаючи цю історію у її складності, ми можемо подолати надмірні спрощення та узагальнення в питаннях, що стосуються взаємодопомоги, солідарності та справедливих майбутніх. ↩︎