Зв’язки за які ми тримаємось

Розмова з Дар’єю Цимбалюк

Інтервʼю провела Катерина Бабич

Твій фільм мені дуже сподобався: надзвичайно проникливий і співзвучний досвіду, який багато хто з нас переживає після лютого 2022 року. Як виникла ідея фільму? Чому саме ці моменти вирішила задокументувати?   

Не враховуючи співпраці з науковицями в зовсім іншому форматі, це перша моя відеоробота. Насправді я навіть не думала подаватися на «Фільму»,  бо це для мене високий стандарт. Я взагалі фанатка «Фільми» всі ці три роки. Давно хотіла почати думати в напрямку відео, тому що у своєму житті я поєдную візуальні й текстові способи самовираження. Мені здається, це все сходиться в такому форматі. Цієї весни я була на двотижневій резиденції в Nida Art Colony (Литва), яку організували Ася Баздирєва та Егія Інзуле. Ми разом думали про довкілля, про інфраструктуру і простір Східної Європи. В ній брали участь Тета та Саша з «ruїns collective», Лєра і Саша з «fantastic little splash», які показували свої дуже класні відеороботи, ми дивилися Freefilmers також, і, надихнувшись, я вирішила спробувати зробити відеоесе. Коли був кол від «Фільми», я розповсюдила його в тій групі з резиденції, бо хотіла щоби колеги подалися, а вони заохотили мене саму подаватися. Насправді для мене це величезна честь.  

Щодо тематики, то це дуже-дуже довга історія. Вона починається взагалі з 2015 року, коли я разом із колегами Юлею Філіп’євою та Віктором Засипкіним робила мистецький проєкт «Одіссея Донбас», і він був присвячений історіям переселення зі сходу України, із Луганської та Донецької областей, де люди співпрацювали дуже тісно. У багатьох історіях люди розповідали про рослини. Наприклад, коли 2017 року в Одесі ми малювали карти дому або рідного міста (було дуже багато стереотипів і упереджень проти Сходу), одна учасниця, пані Ольга, намалювала у своїй квартирі в Макіївці фікус із підписом на горщику «Я фікус». Я почала думати, що вона хотіла цим сказати. Чи це той фікус, що залишився? Чи це самоідентифікація з фікусом? Чи це фікус нам промовляє? Відтоді це виросло взагалі в окрему академічну і творчу зацікавленість рослинами. Це було темою моєї дисертації, анімаційного фільму «Сад переїхав» (над яким я працюю разом із Катею Возницею, Юлею Сердюковою, Віктором Засипкіним та іншими), і, власне, в цьому відеоесе.

Ми з мамою дуже близькі, і після початку повномасштабного вторгнення росії, мама надсилала фотографії з Києва. Вона провела дуже багато часу в метро, на станції Дорогожичі. Ми живемо прямо біля телецентру, і в есе згадано людей, які загинули на початку березня, коли був обстріл телецентру й Бабиного яру. Мамі було дуже важко перебувати в метро, і коли вона почала виходити на вулицю, це було таке для неї щастя, все здавалося настільки красивим, що вона багато фотографувала. Мені як візуалці, що її фотографії дуже класні, хоча вона з цього сміється. Окрім фотографій, в есе є деякі мої записки, які я писала в перші дні, думаючи про наші розмови. Робота над цим відеоесе — це також продовження моїх довгих розмов із мамою, і я багато змінювала після обговорення з нею. На початку там стояло її ім’я — як співавторки, але вона наполягла, щоб я його прибрала, бо не відчувала себе комфортно бути так підписаною. Тому зараз там вказано, що текст мій, а зображення мамині.  

Насправді мене дуже зворушило, що це співавторство, схоплений діалог між тобою і мамою, в якому відображено багато універсальних речей: війна, життя, природа… Цей досвід багатьом людям знайомий, він інтимний і проникливий, це відчутно. Коли почалася війна, я була за кордоном, ми з мамою обмінювались фото, знаковими для неї були проростання і цвітіння рослин. Після закінчення окупації вона сказала: «У мене так гарно рози перезимували. От чому вони сюди приїхали? Чому просто не жити?» Тому мені дуже сподобалось, що там є ім’я твоєї мами. 

Історія про рози — це саме воно. У цій абсолютно жахливій ситуації треба за щось триматися, і мені здається, що ми тримаємось за ритмічні цикли природи, упевненість, що буде літо, весна. До початку вторгнення я не була вдома два з половиною роки, і в той час я просто думала: «Сподіваюся, що ми всі побачимося». І тому ці розмови й фотографії — це також той крихкий зв’язок, за який я трималася. Потім у мене три рази вийшло приїхати. Я довго була влітку, робила тут дослідження, і мама вирішила зі мною їздити всюди. Це було класно, мило, іноді кумедно, ми самі собі нагадували цю пару мами з сином із «Мої думки тихі». 

У фільмі є метафора з річками, з цією одночасністю й переплетенням усього, є про цей потік життя й водночас про балкон сусідів, де воно зупинилося, куди вони більше не повернуться. Чи ти орієнтувалась на якийсь емоційний відгук, вирішуючи, які моменти додати? Як ти обирала, що увійде у фільм із тих записів, які ти робила?  

Радше інтуїтивно. У моєму житті вода часто пов’язана із життям, із якимось витягуванням себе, коли ти постійно у стані стресу. І ця ідея, що треба плисти, щоби не потонути, — тому я й ходжу плавати, щоби не захлинутися емоційно. Для мене плавання як вправа дуже важливе. Воно багато в чому про звільнення, бо це найближча наша можливість відчути, що значить літати. 

Я також дуже заохочувала маму почати ходити в басейн. Пам’ятаю, якраз у свій день народження, напередодні вторгнення, вона йшла плавати, і ми ще думали, чи це не останній раз на довгий час. Крім того, я народилася під Миколаєвом і виросла в Миколаєві, а це місто повністю побудоване навколо води. Ми цього літа провели багато часу там, для нас завжди було емоційно важливо ходити на річку, мати цей простір великої води моря, річки чи великого озера. Зараз я взагалі багато думаю про простори в Україні, про те, наскільки вони недоступні: заміновані, небезпечні. Мені здається війна просто страшно поміняла нашу буденність і наші зв’язки з тим, що є для нас звичним. Наприклад, у Миколаєві не можна плавати, там дуже забруднена вода, через обстріли та підрив Каховської ГЕС.  

Я трохи повернуся до відповіді на одне з попередніх питань, де ти говорила про недоступність природних просторів. Вплив цієї війни на природу нищівний: ми знаємо про забруднені, заміновані простори, про загрозу екологічної катастрофи на сході, також є перелік видів рослин, які взагалі можуть зникнути. Як гадаєш: як ця тема руйнування екосистем може отримати більше уваги?  

Дійсно, тема набрала потужності. У нас у Кримінальному кодексі є стаття 441, про екоцид, яка відсутня в багатьох країнах і не існує в Римському статуті. За нею зараз прокуратура проводить розслідування багатьох аспектів: смерть дельфінів та інших китоподібних, та ж сама Каховка, атаки на нафтобази. Мене як дослідницю цікавить (і відеоесе це відображає): як це впливає на буденні інтимні стосунки з довкіллям, із простором загалом, адже місто це теж екосистема, в якій не тільки люди живуть. 

Я десь рік тому написала есе про гриби, їх збирання і міни. Коли я закінчувала дисертацію, то дуже хотіла робити проєкт про культуру збирання грибів в Україні, бо люди, які знають, як збирати гриби, по-іншому сприймають ліс, розуміють зв’язок із погодою, між певними грибами й деревами. Мені здається, у нас в Україні є багато такого сприйняття довкілля, яке часто загублене в західних культурах: коли звичайні люди знають, які трави можна пити, що можна збирати. Потім цей проєкт завалився, бо більшість лісів просто недоступна через замінування. Мені це дуже боляче відгукується, коли починаю про це думати. Для багатьох людей це також і виживання — вони підробляли таким чином, продавали гриби, ягоди, шипшину. Без цього втрачається зв’язок поколінь, бо тебе вчить цьому бабуся або ти з татом ідеш.  

Так само й зі степом. На початку вторгнення я бачила просто неймовірно красиві фотографії узбережжя Херсонщини, де можна було ходити пішки, на довгі маршрути. І ти розумієш, що це все буде недоступним багато років, бо ці зони також не в пріоритеті на розмінування, бо в нас не вистачає сапер_ок.

Я зараз пишу книжку про вплив війни на довкілля, і багато їздила, зустрічалася з природоохорон_ницями цього літа. У липні — з Інною Тимченко, Діаною Красинською, Олегом Деркачем та Наталею Ємельянцевою — ми їздили в Галицинівську громаду в Миколаївській області, дивитись на Старогалицинівський степ, який є пам’яткою природи. Це було в рамках проєкту «Оцінка екологічних наслідків війни для громад». У Старогалицинівському степу найбільша популяція волошки первинноперлинної, і це чи не єдине місце на Землі, де вона росте. З одного боку, ця волошка в зоні ризику через російське вторгнення,а з іншого боку починаєш дивитися на Галицинове і проблеми, які його оточують, такі як індустріальні відходи. Шлам, який залишається у процесі виробництва алюмінію на Миколаївському глиноземному заводі, що продукує величезну кількість токсичних речовин: їх виявили у волоссі мешканців Галицинового, а у воді знайшли миш’як. До націоналізації після російського вторгнення завод був пов’язаний із російським олігархом Олегом Дерипаскою, тобто це також колоніальна практика екстрактивізму. 

Це така хороша ілюстрація колоніального й капіталістичного підходу, який спрямований на те, щоб забирати ресурси до повного виснаження, максимально експлуатувати довкілля. Як ти гадаєш: чи може любов до рослин і природи найрізноманітніших людей — ботаніків, дуже занурених у свою справу, людей, які живуть біля лісу чи степу й багато знають про рослини, збирають їх — чи можна їхнє поводження з довкіллям вважати антиколоніальним висловлюванням? Формою спротиву користувацькому підходу до природних ресурсів? 

Це цікаве питання. Я маю таке побоювання (і у своїй роботі теж), щоби не ідеалізувати наші стосунки з природою, бо це може бути частиною такого ґрінвошингу, принаймні у капіталістичному світі. В Україні, та й у Східній Європі загалом, в людей особливі стосунки з рослинами. Я цього року ходила дуже багато по лікарням і фотографувала багато рослин там. У різних західних країнах немає рослин в установах. А в нас всюди рослини: у гуртожитках, банках, лікарнях, бібліотеках. І це ж теж певне знання, співіснування з ними. Я пам’ятаю: у Сєвєродонецьку, у Льодовому палаці — там були просто неймовірний пальми. Я дуже хотіла дізнатися, хто ж за ними дивиться, бо це ж ботанічне знання, а мені кажуть: «Та це ж прибиральниця». Тобто виходить, що прибиральниця ще й неймовірна садівниця. 

Я думаю, це дуже класно, що рослини в нас часто з’являються вдома, бо ти десь щось відрізав, десь проростив, від бабусі там купив на базарі. Це зовсім інше, ніж коли просто купуєш у супермаркеті якісь дуже красиві відполіровані рослини з Голландії. Але я не хочу ідеалізувати це бачення. 

З іншого боку, у світі багато антиколоніальних рухів корінних народів, які пов’язані з іншим ставленням до землі, іншим розумінням землі. В Україні, як на мене, теж не західне розуміння природи, якщо ми дивимося на знання, яке закладене в піснях, міфах. Природа не є неживою в українському сприйнятті, при цьому вона також не відображає тільки символічний світ людини, а сприймається так, як би ми думали про тварин і про рослини як про дієвців,  що мають своє життя, наділені власним світосприйняттям. Хоча при цьому, знову ж таки, в Україні є і корпорації, і ми дуже експлуатуємо й забруднюємо довкілля. Варто зрозуміти: людина нероздільна з тим, що її оточує, і це має змінювати ставлення до живих істот, і не тільки живих. І тут ми також можемо відштовхуватися від давньої української культури в пошуках альтернативи капіталістичному мисленню.