Зламувати байдужість капіталізму

Розмова з Кіт Блемайр про солідарність та колективну творчість

Розмовляло ґео

Як виникла ідея зняти фільм? Як ваші попередні мистецькі чи активістські проєкти вплинули на «Спалах»?

Я вивчали документальне кіно в самоорганізованій кіношколі в Берліні й хотіли зняти фільм про життя інших хронічно хворих квірів, залишаючись по той бік камери. Потім виявилося, що я надто хворі для цього, що походи по лікарнях займають забагато часу, і це здавалося іронічним, тож я почали знімати все навколо себе. Записували аудіо в кабінеті лікар_ки, знімали щось, блукаючи коридорами лікарні, знімали щось біля свого будинку, знімали себе.

Цей процес справді змінив мій досвід перебування в медичних закладах. Тепер я не просто чекали на якусь заплутану й страшну інформацію від лікар_ки, а натомість мали творчу місію — збирати звуки, листівки для нарізання, цікаві кадри з вікна. Я поверталися додому після обстеження, вставляли компакт-диск у старий комп’ютер, щоб подивитися, що вийшло, і гралися з результатами рентгенівських знімків у програмі для монтажу. Так я позбулися пасивної ролі пацієнт_ки. Я творили, щоб осмислити речі й знайти себе в усьому цьому.

Я бунтували проти уявлення, яке мені нав’язували в кіношколі, буцім усе, пов’язане з кіновиробництвом, дороге, трудомістке й технічно складне. Я піддалися спокусі знімати незаплановані стоп-моушен анімації у себе в спальні, щось різати, фотографувати, використовувати обладнання, якого не розуміли, робити все імпульсивно і вчитися на ходу.

«Спалах» багато в чому був для мене першим досвідом : створення фільму про себе, гра зі стоп-моушен, покази на фестивалях, спілкування з іншими хронічно хворими людьми, які його дивилися, і перша в житті презентація чогось настільки особистого.

«Спалах» — це справді поетичний фільм, сповнений візуальних і звукових рим та ще й з поезією наприкінці. Яка роль поезії у вашому мистецтві та/або активістській практиці?

Довгий час мій активізм був пов’язаний із взаємодопомогою, практичністю, клопотами, проєктами, протестами і т. д. і т. п.. Потім хвороба почала прогресувати і я більше не могли ганяти туди-сюди, займаючись усім цим. Я втратили присутність в активістських спільнотах і колективах, частиною яких були раніше, і почали писати вірші й займатися мистецтвом, шукаючи способи висловлювати своє бачення через творчі канали.

Я вважаю, що поезія й мистецтво можуть торкатися людей так, як не здатні логіка й аргументи. Вони відкривають портали до солідарності й утворюють проломи в байдужості, якої вимагає потребує і вимагає капіталізм. Писання віршів — це форма підтримки: воно допомагає мені знайти шлях крізь відчай, намацати ґрунт під ногами, дає мені сили. Більшість моїх віршів залишається незавершеними й живуть у нотатках на телефоні або випадкових документах. Я люблю щодня влаштовувати поетичні челенджі з людьми електронною поштою. Мені подобається створювати щось, що зворушує, і наснажує людей, не дає їм почуватися самотніми.

Центральні теми у «Спалаху» — це самотність і спорідненість. Як ми можемо політизувати та/або проблематизувати їх у контексті боротьби з капіталізмом і медично-промисловим комплексом?

Ізоляція й відчуття відкинутості — ось ключовий досвід людей із хронічними захворюваннями. Капіталізм відкидає людей, які не можуть приносити прибуток або яких не можна експлуатувати. Наші власні спільноти теж відкидають цих людей, тому що капіталізм і його принципи просочуються в наші кістки, дитинство й повітря навколо нас, а також тому, що ми не наважуємося зазирнути у власне майбутнє, де нам так само судилося бути відкинутими світом через хворобу та інвалідність.

Панівна культура пропагує стигматизування й замовчування інвалідності, тож тих, хто має вразливі й непокірні тіла, відокремлюють від решти суспільства. Фашизм розмиває наше обурення через занедбаність і нехтування. Чим бідніша людина і чим більш вона пригноблена, тим гірше з нею обходиться медично-промисловий комплекс. Ми стаємо дедалі більш хворими, як і наша планета, але капіталізм вирвав догляд зі звичних нам рук, і ми загубилися.

Ми всі колись захворіємо або набудемо інвалідність, якщо ще не захворіли/не набули, тож ця боротьба — в інтересах кожної людини. І кожна боротьба має включати аналіз ролі здоров’я у фашизмі, ейблізму, євгеніки, догляду, того, як держави фабрикують соціологічний кінець пандемій, а також того, як війна, бідність, колоніалізм, ув’язнення й кліматичний колапс впливають на наші тіла, медично-промисловий комплекс і знання про історію опору людей з інвалідністю.

Неймовірно, як хвороба, інвалідність, перебування на самоті в чомусь, у чому ми насправді буквально перебуваємо разом, можуть нас ізолювати. Багато людей з інвалідністю не отримують підтримки від оточення, відкидаються ним, а також ігноруються системами, які нібито існують, щоб дбати про нас усіх. Коли хвороба перестає бути чимось, що ми переживаємо на самоті, і стає спільним досвідом, це кардинально змінює ситуацію. Простори, де збираються й спілкуються хворі люди та люди з інвалідністю, сповнені винахідливості, солідарності й справжності. Усім потрібен хворий товариш чи товаришка.

Один з моїх улюблених моментів у вашому фільмі — сцена, де ви з друзями на демонстрації. Як, на вашу думку, активізм і активістські простори можуть стати більш доступними та інклюзивними?

Люди з хронічними захворюваннями й люди з інвалідністю мають унікальні досвіди та мудрість щодо автономії, догляду, колапсу, самовизначення, інституцій, виживання, спільноти й побудови світу. Будь-які рухи, які ігнорують знання хворих людей, роблять це на власний страх і ризик. Будь-які світи, які ці рухи зможуть побудувати, будуть повторенням старого.

Усе починається з визнання того, що ми всі або хворі чи маємо інвалідність, або просто ще не хворі чи ще не маємо інвалідності. Коли заперечення цього починає розсмоктуватися, і ця реальність переживається та усвідомлюється, ми можемо по-справжньому рухатися далі. Щойно з’являється розуміння того, що всі ми маємо тіла — вразливі, нестабільні, нужденні, обмежені, — все стає менш складним, і турбота займає своє законне місце в центрі всього буття.

Доступність стає радісною й очевидною та такою ж важливою, як і будь-який інший аспект організації, щойно ви перестаєте приймати наратив тягаря й починаєте розв’язувати проблеми. Насправді йдеться про вас, ваших друзів, усіх людей і солідарність. Серйозне ставлення до боротьби означає серйозне ставлення до довгострокової перспективи, до розуміння того, що нам насправді потрібно, щоб залишатися відданими протягом усього життя, до турботи про наших товаришів, до створення рухів, які не відштовхнуть нас, коли настає хвороба чи інвалідність, до роботи з урахуванням пори року наших тіл і зміни цих пір року: хто хворіє цього року, а хто може захворіти наступного, хто потребує догляду сьогодні, а хто піклується завтра. Ми всі передаємо це одне одному, ми всі тримаємо це в руках, ми нікого не залишаємо позаду.

Якщо ми говоримо про активізм, самоорганізацію та мережі підтримки, чи не могли б ви розповісти нам про спільноту Sick Comrade («хвор_а товариш_ка») та її проєкти?

Sick Comrade — це проєкт, що поєднує анархістські принципи, поезію, боротьбу за справедливість для людей з інвалідністю, мистецтво та взаємодопомогу. Наприкінці 2022 року ми створили поетичний зін про хворобу. Працюючи над ним, ми зрозуміли, що хочемо й надалі творити й спілкуватися з іншими анархо-хворими людьми. Усе почалося з адреси електронної пошти на звороті зіну, потім переросло в список розсилки та вебсайт і нині розвивається в мережу людей, які прагнуть радикальних способів осмислення хвороби та інвалідності.

Ми створили колективний зін про Sick Comradeship («товариство хворих») за участі багатьох чудових авторів з усього світу. Ми надрукували на ризографі серію плакатів про те, що для нас означають хвороба та інвалідність; ми використовуємо їх для збору коштів для тих, хто потребує солідарності, а також даруємо людям, яких вони зворушують. Ми розробляємо проєкти взаємодопомоги для підтримки людей, ізольованих через хворобу, тут, у Берліні. Ми робимо все повільно: нас у колективі троє і ми підтримуємо одне одного у власних досвідах інвалідності, роботи з догляду та «вибивання» потрібного з лікарів.

Колективна травма, спричинена COVID, — тема, про яку рідко говорять. У контексті України це малодосліджена проблема, передусім через війну та травми, які вона приносить. Чи не могли б ви розповісти про вашу роботу з документування горя пандемії?

Я проводжу семінари, присвячені спільному опрацюванню горя пандемії через колективне кіновиробництво. Наступний семінар відбудеться в лютому разом із RestFest — кінофестивалем фільммейкер_ок з інвалідністю/хвронічними захворюваннями. Семінар — це простір для обміну й творчості, присвячений горю пандемії, яке й досі триває. Більшість людей, які приходять на семінар, — люди з інвалідністю/хронічними захворюваннями або з ослабленим імунітетом; багато хто вже давно живе з тривалим COVID. Усі ми усвідомлюємо, що криза COVID-19 триває, і всі тужимо через примусове забуття та вплив цієї ідеології на наше повсякденне життя.

На семінарі ми не лише обмінюємося думками про наше горе, а й досліджуємо навички самостійного кіновиробництва. Протягом подальших тижнів кожна людина створює хвилинний фільм, щоб висловити частину свого горя, а я монтую їх разом, формуючи колективний фільм. Через місяць після семінару ми влаштовуємо показ, щоб зібратися разом, переглянути створене й обговорити процес. Мені дуже подобається проводити ці семінари, створювати цей простір для людей, які горюють, монтувати фільми та виражати себе разом з іншими в такий спосіб.

Удавати, ніби COVID уже позаду, — це глибоко ідеологічний політичний хід. Широке прийняття цього політичного порядку денного осіло, мов туман забуття, над панівною культурою. Мене цікавить документування досвіду людей, які борються з цим туманом. Я хочу краще зрозуміти його, уважніше придивитися, бачити крізь нього, побачити, хто ще його досліджує та намагається продертися крізь нього. У 2026 році я запускаю проєкт ̶у̶с̶н̶о̶ї̶ ̶і̶с̶т̶о̶р̶і̶ї̶  усного сьогодення в Берліні. Я збиратиму історії й точки зору тих, хто й далі визнає, що криза COVID-19 триває, що це реальність, про яку належить говорити в теперішньому часі, я документуватиму ці досвіди й створюватиму роботи на їхній основі. Мені цікаво побачити, куди приведе цей проєкт.

Якщо говорити про колективні фільми, які ви змонтували або зібрали під час семінарів з опрацювання горя, чи не могли б ви поділитися своїми думками та ідеями щодо колективного кіновиробництва? Можливо, якоюсь порадою?

Найбільше в моєму досвіді колективного кіновиробництва мені подобається усвідомлювати, що ти створюєш лише одну частину чогось більшого. Завдяки цьому можна покладатися на колектив і знати, що те, що ти виражаєш, є частиною ширшого цілого. Інші виражатимуть те, чого ти не можеш, а ти — те, що відгукнеться іншим. Це знімає тиск необхідності пояснювати або вибудовувати цілісну картину, адже багато внесків переплітаються між собою, створюючи щось багатошарове й насичене. Це дає свободу.

Я зняли «Спалах» на поганенький смартфон, робили стоп-моушен у себе в спальні, експериментували з техніками, яких ніколи раніше не використовували, імпульсивно записували звук і відео. Я люблю саморобне кіновиробництво, і саме цей підхід я пропоную на своїх колективних семінарах, адже вважаю, що кіновиробництво доступне кожному. Фільм можна знімати з ліжка, записувати як голосову нотатку, робити дуже повільно протягом тривалого часу або створити за один день. Обмеження ведуть до творчості. Обмеження розповідають історію. Монтування багатьох різних робіт в одну завжди дивує й приголомшує, коли бачиш результат. Люди, які ніколи раніше не працювали з кіно, створюють неймовірні речі.

Я втратили цікавість до знімальних майданчиків, сповнених стресу, пов’язаних із вигоранням, з якими мені доводилося мати справу в кіношколі, і мені близький аспект колективного кіновиробництва та його зв’язок зі спільнотою. Креативність може бути справді вразливою й водночас об’єднувати.

Посилання:
https://kitblamire.com
htpps://sickcomrade.com

Колективні фільми з семінарів з опрацювання горя пандемії:
https://vimeo.com/user246179449