Куратор_ки програми: колектив «Фільми»
Текст: ґео
Ілюстрація: Іванна Прокопчук

«Феміністична праця часто передбачає роботу з пам’яттю», — пише теоретикиня фемінізму, дослідниця Сара Ахмед. Хоча насамперед авторці йдеться про пам’ять тіла, її твердження, без сумніву, можна перенести й на ширший контекст. Феміністичні теоретизування і активізм допомогли нам краще зрозуміти, як влаштовані і працюють системи пригнічення та владні ієрархії (патріархат, капіталізм, колоніалізм тощо) і яким чином усі, кого витісняли/витісняють на марґінес, (жінки, не білі люди, квіри та транс*люди, люди з інвалідністю, не-люди) опинилися/опиняються у стані епістемічної несправедливості, коли знання й досвіди, історії та пам’ять упосліджених спільнот, груп та живих організмів затирають і замовчують. Відповідно частина нашої боротьби проти опресивних систем полягає в збереженні, плеканні та підсиленні пам’ятей, що суперечать панівним владним режимам та офіційним дискурсам, які ми можемо назвати контрпам’ятями (термін запропонував Мішель Фуко).

Поговорити й подумати про контрпам’яті нас надихнули п’ять стрічок, які ми обрали до цьогорічної open-call програми фестивалю. Кожній фільмі в ній притаманні унікальні переплетення пам’ятей: особистої та колективної, людської і пам’яті природи, пам’яті про щасливі роки і пам’яті про насильство, поневолення й війни.

Стрічка Сурбхі Деван та С. А. Ханан «Транс Кашмір» оповідає про спільноту транс*жінок Кашміру, їхню унікальну культуру та звичаї, які збереглися попри репресії часів британського колоніального правління. Головні герої_ні фільми Решма, Ніссар, Баблу і Шабнум — активіст_ки та лідер_ки своєї громади — протистоять консервативним політикам уряду, а також західноцентричним канонам транснормативності. Теми колоніального насилля та пам’яті поневолених спільнот торкається і стрічка «Чи може гора пам’ятати» Дельфіни Карлоти Васкес. Незвичайний протагоніст фільму — активний вулкан Попокатепетль, що є свідком геноциду корінних народів Мексики, експлуатації природних ресурсів регіону та постання й діяльності руху сапатист_ок.

У «Сухоцвіті» Іокасті Манцог зберігає пам’ять про останні роки життя своєї бабусі, про її хворобу Альцгеймера. Мист_киня наповнює свою стрічку щемкими спогадами, танцями й піснями, які вони виконували в родинному колі, любов’ю, ніжністю й турботою, які долають забуття, а можливо, і саму смерть. Режисерка Кароліна Ускакович також оповідає історію про свою бабусю у фільмі «Чоботи в ґрунті, руки в землі». Кароліна та Зоя у своїх теплих діалогах за тарілкою борщу або онлайн обговорюють екологічні проблеми, городництво, повсякденне життя в часи повномасштабної війни, критикують капіталізм і радянський тоталітаризм.

Криміналістичний відеоесей Кумяни Новакової «Мовчання Розуму» повертає в суспільну пам’ять історії жінок, що пережили тортури, поневолення й сексуалізоване насилля в таборі біля міста Фоча під час війни в Боснії та Герцеговини 1992–1995 років. У своїй роботі дослідниця підкреслює нерозривний зв’язок між мілітаризмом/війною та сексуалізованим насильством і те, наскільки витісненою/табуйованою є пам’ять про ці воєнні злочини.

Кожна стрічка програми, порушуючи мовчання, долаючи соціальні стигми й панівні наративи, повертаючи стерті історії, потверджує часом підзабуте активістське гасло: «Пам’ятати — значить боротися!»