Змінити те, що не можна прийняти

«Я більше не приймаю того, чого не можу змінити. Я змінюю те, чого не можу прийняти» — ці відомі слова Анджели Девіс, філософині та феміністки-аболіціоністки, на нашу думку, є хорошим дороговказом для квір-феміністичного (або для будь-якого іншого інтерсекційного, лівого) активізму: ми маємо проблематизувати і відкидати ієрархії та системи гноблення, хоч би якими всеосяжними і непорушними вони здавалися, і намагатися створювати альтернативні спільноти взаємодопомоги, солідарності та любові.

П’ять років тому ми, колектив товариш_ок-активіст_ок, створили «Фільму» з метою розпочати відкритий полілог про те, чого не можемо прийняти: пригнічення, аполітичність (реальну або вдавану) і неетичність кіноіндустрії, витіснення досвідів упосліджених спільнот; про необхідність створення справедливих просторів у кіно і поза ним. Тому годі шукати ліпшої нагоди поговорити про активізм, кіно та їхні взаємозв’язки.

До цьогорічної програми, зібраної за заявками, ми відібрали п’ять стрічок, які оповідають про активізм і об’єднання активіст_ок, є активістськими розслідуваннями і артивістськими висловлюваннями. Ці фільми допомагають нам помислити шляхи до радикально інакшого, справедливого майбутнього.

Документальний кіноесей «Витіснені» Марини Я та Костянтина Маленюка, учасни_ць ініціативи САД, поєднує історії людей, які живуть на вулицях Одеси, і глибокий аналіз соціальних, економічних, психологічних проблем, яких вони зазнають. Цей фільм спонукає глядацтво не тільки помічати некрополітики щодо безпритульних людей, а й діяти — допомагати тим, хто цього потребує.

У стрічці-розслідуванні «Кожен документ цивілізації» Татіана Масу Ґонсалес ретельно фіксує докази поліцейського насилля у своєму районі Буенос-Айреса, а також спротив та силу самоорганізації локальних спільнот і роль активіст_ок у них.

«Офсайд: нерівна гра» Каті Штірнеман — есей про сексизм та мізогінію у спорті. Стрічка є хорошим прикладом того, як через особисті історії ми можемо досліджувати (з дрібкою дотепів та іронії) структурні нерівності й системи гноблення.

Маріанна Фумай у «Сестрах» зафільмувала історії активістських колективів і об’єднань з Європи, які не лише адвокатують репродуктивні права жінок та транс* і небінарних людей, а й вдаються до прямої дії —  забезпечують доступ до безпечного аборту, усім, хто цього потребує, у країнах, де аборти криміналізовані або важкодоступні (Польща, Мальта, Італія).

У «Наших щасливих фіналах» La Fille Renne і Левон Бабаян розкривають, яку субверсивну силу мають радість, насолода й любов до себе, особливо в часи глобального консервативного наступу на тілесну автономію і права транс* і небінарних людей.

***

У часи зневіри варто згадати ще одну думку Анджели Девіс. Вона закликає мислити активізм поза рамками одного покоління, адже ті свободи і можливості, які ми маємо нині, є здобутками наших попередн_иць. Тепер ми прагнемо змінювати те, що не можемо прийняти, і наші зусилля так само будуть для когось запорукою «щасливого фіналу».