Кріпувати, жити, любити

Від танців посеред аптеки до участі в протестах просто з ліжка: ці фільми представляють такий важливий, хоч і рідко зображуваний, погляд на життя людей з інвалідностями, хронічними захворюваннями, Глухих, Божевільних¹ та/або Нейровідмінних, показуючи, що наш досвід розмаїтий, багатошаровий і прекрасний.
У цій програмі якнайвиразніше висвітлено чимало суперечностей, притаманних і моєму кріп-життю. Надія та розпач. Ніжність і спротив. Ізоляція та звʼязок.

Мистк_ині показують нам красу в прийнятті таких суперечностей, а також те, що насправді їхнє співіснування необхідне не лише людям з інвалідностями, а й усім, хто прагне сприяти реальним змінам.

Хіба можна відчути справжню щиру надію, якщо не помічати й не пошановувати розпач, який живе в нас і навколо нас?

Хіба можна боротися за нашу спільну свободу, коли в спільноті немає піклування та ніжної взаємозалежності?

У фільмі «Спалах», окрім повільної зйомки комах і медичних сцен, ми бачимо, як Кіт Блемайр, залишаючись у ліжку, обмінюється веселими відеоповідомленнями з по_друг_ами, які беруть участь у простестному марші — вони танцюють і показують од_на одн_ій саморобні плакати:

«ДЕРЖАВУ РУЙНУЙ МАСТУРБУЙ»

«НЕБІНАРНІ ЛЕСБІЙКИ ГОТОВІ ДО БІЙКИ»

«НЕБІНАРНА ЛЕСБА ПРОТИ МЕДИКО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ!!»

«Хворіти — це сексуально»

«Нудить від лікарів! Нудить від бінарності!»

«Спалах» переносить у моменти кріп-радості й кріп-люті, що нерідко трапляються водночас.

У «Медитації спротиву» Сари Вайлі закадровий голос знайомить нас із концепцією кріп-часу як жестом спротиву під супровід кадрів із хронічно хворою людиною в ліжку, знятих на плівку Super 8 і оброблених в екологічний спосіб. Сара Вайлі створює для глядацтва ефект присутності, підкреслюючи тактильну природу кіноматеріалу й заохочуючи нас налагодити зв’язок з власним тілом, дихаючи в унісон.

У Фільмі «Ложки (За Керолін Лазард)» Джаміла Прауз унаочнює Теорію ложок і реальність життя з обмеженою кількістю умовних «ложок» через мистецький процес — у техніці пап’є-маше обклеює дерев’яні ложки газетними вирізками про COVID-19 і тим часом спілкується з іншими художни_цями з інвалідністю за допомогою голосових повідомлень. Вона дозволяє нам побачити інтимні моменти єднання всередині кріп-спільноти, у якій близькі люди визнають і розуміють досвід існування з низьким чи мінливим рівнем енергії. Прауз тут показує те, що особисто я вважаю таким цінним у кріп-дружбі — співіснування вразливості й гумору, можливе завдяки взаєморозумінню й довірі.

Чаніка Светвілас видозмінює стерильну репрезентацію лікування, зокрема лікування біполярного розладу. «Фарматанець безкінечності» підважує уявлення про поведінку в аптеці танцем художниці зі скульптурою, створеною з використаних пляшечок від пігулок. Використання цих фармацевтичних предметів у новій якості стає ще однією формою спротиву звичному ходу речей. Робота занурює нас у суперечність між потребою в лікуванні та неможливістю уникнути шкідливості медично-промислового комплексу.

Під потріскування вогню і пташине щебетання Еріка Монде досліджує подібності між інвазивною далекосхідною гречкою японською та ендометріозом у фільмі «Тут ми майже безсилі». Монде говорить про те, що медична система часто не приділяє достатньої уваги будь-якому болю в ділянці тазу, вважаючи його «природним». Так перед нами у всій незручності постає суперечність між пошуками сенсу в лагідному дослідженні зв’язків між нашим тілом і природою, а також шкодою, якої завдають медичні працівни_ці, вживаючи ту саму природну метафорику, щоб відмовити пацієнт_ці в допомозі.

Нехай ця програма стане нагодою ще раз разом поміркувати про те, у якому світі ми живемо, і уявити, яким він може стати.

А для людей з інвалідністю ця програма — ніби теплі обійми і запевнення: ви важливі, у світі так багато інших людей з інвалідністю, і їм не байдуже до вас, ви заслуговуєте, щоб вас любили такими, які ви є. Самим своїм існуванням ви вже змінюєте світ.